Читати книгу - "Агатангел"

І в чомусь я можу її зрозуміти. Адже крім мене у нашому будинку ніхто нічого не передплачує. Передплата давно вийшла з моди, не лише з міркувань ощадливості, а й через поширення серед населення звички при нагоді купувати пресу в кіоску або читати її на робочому місці в електронній версії. Як наслідок – суттєво полегшилось життя поштарів, і тому можна вважати справедливим обурення поодиноких представників фаху, яким усе ще доводиться виконувати цю рудиментарну послугу. Напевно, я і сама нічого не передплачувала б, але вранці, ще до виходу з дому, мушу читати газету, у якій працюю, щоб підготуватися до наради у редакції. Хоча цього я пані Мілі не пояснювала. Мені здавалося достатнім оформити передплату на пошті.

– Ваша газета, – традиційно буркнула мені поштарка і сьогодні, після того як я відчинила їй двері. Вставати було ще важче, ніж завжди, після бурхливого святкування напередодні. Замість очікуваного роздратування на обличчі жінки була майже привітна посмішка.

– Прошу розписатися, – пані Міля передала мені ще й офіційний бланк повідомлення, де зазначалося, що мене викликають у міліцію.

Невдоволення поштарки з приводу передплаченої мною газети недовго залишалося пасивним. Спочатку вона щодня кидала КРІС-2 до моєї поштової скриньки, хоча майже ніколи не встигала зробити це вранці. Переважно я знаходила газету в скриньці, повертаючись із роботи, а часом заставала поштарку за виконанням своїх професійних обов’язків. Мої несміливі прохання приносити газету вранці не мали бажаного ефекту. Більше того, пані Міля запропонувала, що приноситиме по п’ятницях увесь тижневий стосик газет, а коли не встигне, то в понеділок. Ще вона може залишати газети для мене у поштовому відділенні, а я за додаткову платню забиратиму їх сама. «Або, – радила мені поштарка, – підпишіться на щось людське, з рецептами там, з телепрограмою, чи хоча б з оголошеннями, щоб виходило два рази на місяць, нащо вам стільки макулатури?»

Я відмовилася. Тоді вона з власної ініціативи почала приходити у зручний для себе час. Тобто раз на тиждень або раз на два тижні. Я подзвонила до начальника відділення. Після того, як шеф зобов’язав пані Мілю виконувати мої «забаганки», адже природно, що саме так це виглядає в очах жінки із трьома дітьми, п’ятьма городами й чоловіком-п’яницею, поштарка щоранку будить мене о шостій. І я не маю права нарікати, адже за додатковий сервіс особистого вручення газети не доплачую. Так триває вже кілька місяців, і в наших із пані Мілею стосунках навіть з’явилося своєрідне взаєморозуміння: вона відчуває певну насолоду, побачивши моє заспане обличчя, адже я ніколи раніше не вставала так рано. А я отримую газету і ще дві години вільного часу перед початком робочого дня. І це загалом зручно, хоча й не дуже позитивно позначається на моєму світосприйнятті. Як з’ясувалося протягом часу, відколи я змушена прокидатися о шостій, звикнути до цього факту мій організм не здатен і реагує відчуттям глибокого роздратування, позбавленого конкретних причин. Десь між шостою і сьомою я здатна, здається, зненавидіти навіть холодильник за те, що він гуде надто голосно, а ще більше за те, що порожній. Протягом дня відчуття роздратування і незадоволення проходять ряд незначних модифікацій і злегка послаблюються відразу після калорійного обіду або ж посилюються у випадку відсутності такого обіду чи обіду взагалі. Але деструктивне уявлення про світ не залишає мене до самого вечора, і нещодавно я з жахом усвідомила, що тихо ненавиджу пані Мілю і мрію про те, щоб її звільнили, щоб вона захворіла й пішла на лікарняний, щоб кинула нарешті цю роботу, і навіть якщо її зіб’є машина, я не впевнена за свою реакцію. Ясно одне – із цим терміново потрібно щось вирішувати.

На самому початку цієї історії ми вже робили спробу налагодити дружні стосунки. Пані Міля розповіла мені, як важко буває виходити з дому о п’ятій, коли в тебе троє маленьких дітей. Як болять ноги і руки в кінці зміни, як псує настрій начальник, як важко тепер знайти роботу і як часто звільняють поштарів. Мені стало шкода цю бідну жінку, я дала їй свій телефон і дозволила дзвонити, коли в неї захворіють діти, тоді я сама забиратиму газету. Вона подзвонила вже наступного дня, потім ще через день, далі почала дзвонити щодня, і протягом місяця я бігала за газетою на пошту, щоб не підвести пані Мілю, хоча до газетного кіоску мені значно ближче. Потім вона попросила рознести пошту по сусідніх квартирах, далі по сусідніх будинках, і я зрозуміла, що незабаром мені доведеться звільнитися з основної роботи, бо почнеться весна, треба буде скопати городи, далі посапати бур’ян, зібрати урожай…

Крім того, я не встигала прочитати газету вранці, змушена була відкладати це на вечір, через що одного разу двічі було надруковано той самий матеріал, і я отримала суворе попередження від головного редактора. Тоді я припинила забирати газету з пошти і почала купувати її в кіоску, але пані Міля образилася, бо на тижневий стосик моїх недоставлених газет випадково звернув увагу начальник поштового відділення і поштарка отримала догану.

Сьогоднішня її переможна посмішка – це демонстрація того, що рахунок у нас 2:1 на її користь, адже якщо мене посадять, їй не доведеться більше носити мені газети.

Так принаймні мені здалося. Хоча насправді все було зовсім не так. І пані Міля, віддаючи повідомлення, зовсім не бажала мені зла, тобто попереднього затримання, підписки про невиїзд чи навіть ув’язнення. У цей момент поштарка думала зовсім про інше. Її радісна посмішка була пов’язана з місячними, які нарешті почались у неї після понад тижневої затримки. Під час цього тривожного тижня вона вже навіть почала підозрювати, що її чоловік, якому вона півроку тому відмовила в сексі до моменту, коли він остаточно кине пити й почне більше заробляти, потай уночі таки виконує подружні обов’язки. Саме сьогодні пані Міля збиралася йти до акушерки Ліди, але все щасливо вирішилося, і тепер у поштарки був чудовий настрій. У стані емоційного піднесення вона навіть не звернула уваги на бланк повідомлення, який дала мені. І це вже було зовсім