Читати книгу - "Ліки від страху"

— Як не розуміти. От тільки чому саме я повинен?..

— Пояснювати — час марнувати. Так треба. Дерзай!

«Інспекція по особовому складу

Головного управління внутрішніх справ.

Протокол пояснення

за матеріалами про випадок із дільничним інспектором Поздняковим А. П. 19 вересня 197… року.

Гр-ка Желонкіна Ганна Василівна, анкетні дані у справі є.

По суті поставлених запитань можу заявити таке.

Поздняков Андрій Пилипович — мій чоловік. Ми перебуваємо в зареєстрованому шлюбі, від якого маємо дочку Дарію, двадцяти років. У сім'ї взаємини нормальні. Алкоголем мій чоловік, Поздняков А. П., наскільки мені відомо, не зловживає. Нічого про службову діяльність чоловіка я не знаю, у побуті він поводиться нормально. Про випадок на стадіоні мені відомо зі слів чоловіка, й додати до сказаного ним я нічого не можу. Ніяких здогадів щодо причин пригоди не маю.

Записано з моїх слів правильно й мною прочитано.

Желонкіна Г. В.»

Я відкрив особову справу інспектора Позднякова й помахом картонної обкладинки мовби відгородився од неприємного відчуття підглядання, яке мучило з тієї миті, відколи моя участь у розслідуванні була вирішена. Пояснити це відчуття сторонній людині переконливими словами, зрозуміло й чітко я б ніколи не зміг. А своїм, тим, з ким я впродовж років стрічався у Московському карному розшуку, в райвідділах або відділеннях міліції, нічого й пояснювати не треба, оскільки зв'язані ми довічно залізною присягою товариськості, яка є для пін; умовою, професійною необхідністю нашої роботи. Люди, яких я називаю своїми, дуже різні — надійні й так собі, щедрі й жадібні, поступливі й сутяжні, розумні й обмежені. Але разом з ними доводилося чатувати в засідках, брати озброєних злочинців, добувати з тайників накрадені скарби, що перевершують вартістю зарплатню міліціонера за весь строк його служби, а ще необхідно було роками коротати буденно-сіру нудьгу — чергувати, виїжджати на місце пригод, доводилося звертатися навіть до незнайомих колег по тисячі важливих службових дрібниць, і все це було б неможливе без дуже глибокого, часом навіть неусвідомленого відчуття причетності до клану людей, уповноважених усім суспільством захищати його від нечесності в будь-яких її формах, і ця товариськість трималася й триматиметься на вірі в безумовну чесність кожного його учасника.

Тим-то й було мені якось тоскно читати особову справу Позднякова, що ота сама віра в чесність та й особливий характер міліцейської роботи позбавлять пас від необхідності говорити про себе чи про свої справи більше, ніж хотілося б; хочеш — говори, не хочеш — ніхто тебе не питатиме.

А зараз від бажання Позднякова нічого не залежало. Його не питали, чи хоче він поділитися зі мною подробицями своєї біографії, а просто взяли його особову справу й дали капітанові Тихонову для детального ознайомлення. Й несхитної віри в чесність Позднякова більш не існувало. Я мусив повністю зняти з нього ганьбу й повернути цю віру, що в абстрагованих ситуаціях називається красиво — честю. Або ж обернути її на порох.

Безпосередній начальник Позднякова Віталій Чигаренков був, як виявилося, моїм давнім знайомим: десять років тому ми разом проходили навчання в «міліцейській академії»; як називалася тоді школа підготовки в Івантіївці. Десять довгих років працювали ми в одній організації, але таке велике місто й такі клопітні справи нас крутили весь час, що побачитися нам жодного разу не довелося.

Й зараз мені приємно було поглянути на нього, адже роки наче обминули його стороною — зовні Чигаренков змінився дуже мало, хіба що змужнів трохи й на плечах замість лейтенантських поблискували новенькі майорські погони, і я трохи позаздрив йому — і моложавості, й службовим успіхам.

Починав він також слідчим, але згодом перейшов у зовнішню службу. Якось розповідав мені, що з розшуком у нього не клеїлося через дитячу довірливість і тверде переконання, що все на світі має відбуватися по порядку й за правилами.

Що в перші дні роботи його обдурив злодійкуватий хлопчисько, запідозрений у крадіжці. Чигаренков показав на допиті злодійчукові крадений годинник «Победа», вилучений в його напарника. Хлопець сказав, що треба подумати. Оскільки неспростовних доказів не було, відпустили його додому. Наступного дня він прийшов із паспортом на той самий годинник і гордо заявив, що «Победа» — його власна. Вже потім з'ясувалося, що, коли Чигаренков одійшов до телефону на сусідньому столі, той урвитель встиг підмінити «Победу» зі своєї руки краденою.

Працював відтоді Чигаренков у службі, але роботою своєю, видно, був невдоволений. Пригадавши кілька епізодів із спільного нашого івантіївського життя, Чигаренков сказав журно:

— Вашому братові сищику добре — робота цікава, захоплююча й до того ж самостійна…

Я здивувався:

— А чим твоя не самостійна? Ти ж начальник!

— Я не про те, — мовив з досадою Чигаренков. — Уся моя самостійність уміщується на одній сторінці інструкції про організацію постової і патрульної служби на підвідомчій території.

— Ну й що? Я пам'ятаю, у тебе там записано, що ти не тільки можеш, але й «зобов'язаний проявляти творчість», розумну ініціативу і… як це там — ага! — «розвивати такі ж якості у підлеглих».

— Зобов'язаний. — Чигаренков схилив голову з рівним, як ниточка, проділом. — Я багато чого можу і зобов'язаний. Наприклад, безперервно керувати нарядами, які несуть службу, здійснювати необхідні маневри на ділянках із напруженою обстановкою, розпоряджатися транспортом, контактувати з народними дружинами і так далі.

— Але ж це зовсім немало й по-своєму цікаво, — сказав я. — І, знову ж, керівний склад…

— Та хто б сперечався! Цікаво! — Чигаренков підвівся, пройшовся по кабінету і промовив несподівано: — Але ж я збирався бути слідчим. Розумієш?