Читати книгу - "Бурштин"

Старий накинув поверх білої полотняної сорочки хутряну камізельку, узяв посох і вийшов надвір. Над лісом висіла глупа ніч, пришпилена до неба повним місяцем. Віщун пішов до стайні, щоб загнуздати коня. Мав виїхати назустріч старшому синові, меншого ж залишив удома. Старий поправив йому подушку, вкрив тонкою ковдрою й поцілував у лоба.

Сподівався: може, ще встигне відвернути лихо. Поставив біля дверей посох й запалив смолоскип. Але що це: замість його рисака в стійлі – кінь вогненної масті, навіть очі світять жаром, а сам красивий, ніби з княжої стайні! Так, княжої, але якого князя – князя пітьми!

Віщун миттю все зрозумів й кинувся за посохом, щоб чарами зупинити зло, але надто пізно. Кінь блискавкою зірвався з місця й, наздогнавши старого, втоптав його в брудну підлогу стайні.

Над болотом висіла тиша – темна, липка, безмежна. Ніщо її не порушувало, лише де-не-де туман виповзав зі своїх мокрих схованок, міцно чіпляючись за сутінки, і тужавів, як кисіль. Було так тихо, що здавалося: ось-ось повітря теж стиснеться до густини драглів та разом із німою безмовністю прилипне до болота. Тиша й морок тиснули на багновище, наче заковували його в кайдани, студили вологою. Гниловоддя завмерло, загусло – час зупинився. Лише одвічне небо, пробите гвіздками зірок, незворушно висіло у вишині. Усе навіювало думку: ніщо вже не зрушить цю німоту і ніхто не розсіє цю сліпу темряву. Втім, ці затверділі сутінки поволі відступали, не витримуючи натиску ранкового світла, бо десь там, за пругом землі, вже займалося рожевим. Можливо, хоч тиша втримається над неозорим болотом? Де там!

Раптом у неполоханому передранні, посеред острівця, закиданого свіжозрубаним гіллям верболозу, озвався старенький двигун. Мов тисяча сокир водночас розрубала скам’янілу тишу, що стояла в присмерку. Торохтіння, що скоріше нагадувало тріпотіння серця сполоханого болотного звіра, вмить збудило довкілля. Здавалося, все болото якось ураз заворушилося: десь зірвався з місця виводок качок, залопотівши крилами; десь кигикнула сполохана чапля; десь, розсікаючи чагарі, промчав виводок диких свиней. А тріпотливе залізне серце, прилаштоване на каркасі від мотоколяски, стукотіло й калатало, з натугою вливаючи каламутну болотну кров із затягнутої жабуринням канави в жили залізно-гумового монстра. І той ураз ожив, стрепенувся, відчувши свою силу. Почав метатися над ряскою, над осокою, звиватися болотною анакондою. Цей незнаний звір, наче лісовий дракон, намагався злетіти, вільно розправивши гофрований хобот. Десятки атмосфер болотної рідоти шарпали чудовисько на всі боки, намагаючись струсити з нього істот, що залізною хваткою вчепилися в горло потвори. Обкидані багнюкою, облиті каламутною водою, вони наче зрослися з гумовим монстром, і здалеку, в присмерку, видавалися його продовженням – рухливими мацаками. Складалося враження, що велетенська ребриста змія впинається в землю й розриває її своїми щелепами. Ніби страхітливе лохнеське чудовисько залишило свої шотландські озерні глибини, щоб виринути тут, серед болотин, аби вигризати поліську землю.

Коли ж сполохані сутінки остаточно відступили, вже можна було розгледіти, що то ніяка не химерна істота, а звичайна саморобна водяна помпа з прилаштованим до неї гофрованим пожежним рукавом. І тримають його за масивні противаги двоє кремезних чоловіків, направляючи алюмінієвий наконечник у глибину землі. Рідота, що вилітає з того жерла з шаленою швидкістю, розпорює ґрунт, утворюючи місиво з піску, глини, води та багнюки. Все те вирує у людей під ногами, утворюючи водоверті, ями та вири, викидаючи фонтани піни. Інколи в тому брудному шумовинні спливає шматок чи то тріски, чи то каменю. І тоді третій чоловік, що стоїть осторонь, кидається до цього болотного вулкана, вихоплює здобич рибальським сачком і жбурляє її до плетеної корзини.

Лиця у всіх заляпані багнюкою, очі горять, щелепи стиснуті. Ті, що тримають за горло саморобний земснаряд, ще й встигають слідкувати за збирачем. Та, певне, фортуна сьогодні відвернулася від шукачів, бо після багатогодинної роботи брунатні камінці ледь укрили дно корзини.

Аж ось у болотному шумовинні знову щось спливло й закрутилося у водоверті. Чоловік із сачком кинувся вперед, та лише брудно вилаявся,– до сачка потрапив здоровенний кусень трухлявого кореня. Розлютившись, він жбурнув своє знаряддя під ноги.

– Т-твою наліво… Досить із мене! Тут одні перебирки! – вигукнув він, перекриваючи торохтіння водяної помпи.

Чоловіку було десь під тридцять, але хіба можна точніше сказати про вік людини, чиє лице повністю заляпано глиною, а волосся злиплося від багнюки? Молодість видавали лише міцні, налиті м’язи, що чітко вимальовувалися під мокрою, прилиплою до тіла сорочкою. Наступної хвилі він твердою ходою вирушив до кущів, де стукотів закиданий гіллям двигун.

Невдовзі нудне фуркотіння припинилося. Двигун кілька разів чхнув і замовк. Разом із тишею, що знову впала на болото, упав і зів’яв залізно-гумовий змій. Обм’як, наче здоровенний фалос, що втратив ерекцію.

– Щось сьогодні у нас негусто,– промовив один із тих, що мили ґрунт, скоса поглянувши в корзину. Він саме знімав із обвислого гумового шлангу важкі противаги. Інший змотував гофрований хобот, щоб відтягти його до мотоцикла. Обидва здавалися молодшими за збирача, але такими ж міцними й жилавими – загартовані лісом і тяжкою працею поліщуки.

Працювали швидко. Відчувалося – молодики далеко не новачки в цьому промислі, кожен знав, що він має робити. Тут не можна гаяти часу, бо будь-якої хвилини можуть нагрянути нацгвардійці чи місцеві менти.

– Що, перекуримо, хлопці? – вигукнув чоловік у мокрій сорочці, який уже трохи вгамував свою злість.

– Який там перекур? Забираємося звідси! Намили, як пічкурів у канаві. І взагалі – якого дідька лисого ми сюди приперлися? Навіть ті двісті баксів, що заплатили за проїзд ментам, не повернемо,– знову поглянувши в корзину, випалив широкоплечий парубок, прикручуючи шланг алюмінієвим дротом до мотоцикла.

– Тут уже все вибрано, до останнього сучка,– підтримав його більш рослий та худорлявий товариш.

– Сам бачу, що пусту породу вернемо, проте ви ж самі зголосилися їхати на болото. І ти найперший кричав, Володько…– нахмурив брови м’язистий молодик, спідлоба глянувши на товариша.

– Думав, що хоч щось залишили Додікові хлопці, а вони все під нуль вигорнули.

– Сашко, певне, був правий, на старому місці тре мити! – виправдовувався худорлявий Володько.

– Не скигліть – давайте пропозиції! – мовив Сашко.

– Може, на Лосьове урочище? – якось невпевнено вимовив коренастий.

– Що ти там візьмеш?