Читати книгу - "Емілі з Місячного Серпа"

І враз, на одну лиш миттєвість, розкішну, прекрасну миттєвість, осяяв її «промінчик».

Так називала це Емілі, хоч відчувала, що обране слово не зовсім точно передає суть загадкового явища. Воно не давалося схопити його словом. Навіть батько не спромігся збагнути, що насправді означає «промінчик», — він щоразу здавався трохи збентеженим, як чув про нього від Емілі. А іншим вона своєї таємниці не звіряла.

Емілі завжди, скільки пам’ять сягала, відчувала свою близькість, граничну близькість до світу таємничої краси. Цей світ був відокремлений від неї лише тонкою завісою; самотужки вона й на мить не могла відхилити цієї завіси, але вряди-годи… вряди-годи вітер миттєвим рвучким подувом розвівав її, і тоді Емілі зазнавала осяяння, була геть зачудована, на змиг ока — не довше! — країна чудес розчахувала перед нею свою заповітну браму, і вона — не довше одної секунди! — чула звуки неземної мелодії.

Такі миттєвості траплялися зрідка, минали блискавично, лишаючи її задиханою і зачарованою. Не могла воскресити їх за бажанням, не могла й усвідомити їх до пуття, ані заступити образами своєї уяви; однак відчуття дива не полишало її багато днів. Диво ж ніколи не поставало в тому самому вигляді. Нині його викликало споглядання темного віття на тлі високого неба. Інколи його приносив нічний вітер, приносив на крилах своїх разом із гучними, дикими співами; а то вкупі з тінню, що сновигала по полю; було, з’являвся він разом із блискавкою, що ледь не влучала в її вікно під час літньої грози; разом із співом «Святий Боже, Святий Кріпкий, Святий Безсмертний», що лунав у церкві; разом із палахкотливим огнем, який побачила колись у кухні, вернувшись додому одного осіннього вечора; разом з яскравим виразом, щасливо віднайденим, коли змальовувала те чи те явище. І кожного разу, як відвідував її «промінчик», Емілі почувала, що життя є чудовим, таємничим, незнищенно прекрасним.

Вона побігла назад, до домівки в лощині, щоб якнайшвидше опинитися у своїй кімнаті і взятися до опису, доки побачений образ потьмавіє в її свідомості. Наразі ж вона знала тільки одне: якими словами почне. «Височина покликала мене, і в мені щось озвалося на цей поклик». Це речення було вже, сказати б, вирізьблено на дні її душі.

Наблизившись до оселі, вона уздріла на порозі Елен Грін. Та явно чекала на неї. Серце Емілі було переповнене щастям, ту мить вона любила всіх, навіть нудних буркотух без клепки в голові. Вона обіруч обхопила коліна Елен і пригорнулася до них усім тілом. Елен сумовито поглянула на її личко, на якому сильне збудження вималювало темно-рожеві рум’янці, й промовила, тамуючи зітхання:

— Чи знаєш, що твоєму татусеві лишилося жити заледве тиждень, ну, може, два тижні?..

Емілі стояла безмовна, уп’явши очі в темне, смагляве обличчя Елен, — геть нерухома, неначе скам’яніла. Була приголомшена, ніби Елен ударила її молотком по голові. Рум’янці пощезли з її личка, зіниці розширилися так, що райдужини сховалися зовсім, очі зробилися чорними, як морок безодні. Враження було таким сильним, таким нищівним, аж навіть Елен Грін стало ніяково.

— Кажу це, бо, на мою думку, саме час тобі про все дізнатися, — мовила вона. — Я вже багато місяців прошу твого татуся, щоб нарешті відкрив тобі правду, але він раз у раз відкладає розмову. Я сказала йому: «Один Господь відає, яка вона вразлива, тож якщо ви одного дня помрете наглою смертю, то це може її вбити, адже до вашої смерті вона не буде приготована». А він на те: «Ще є час, Елен, ще є час». І досі навіть слівцем не прохопився, коли ж лікар повідомив мені вчора, що кінець близький, я зрозуміла, що завдання сповістити тебе про стан твого батька й тим приготувати до неминучого нещастя лягає на мене. Опануй себе, дитино, і не дивись на мене такими очима! Нічого лихого з тобою не трапиться, ти будеш під надійною опікою. Кревні твоєї мами не полишать тебе напризволяще, бодай через родову пиху Мурреїв, якщо не з інших спонук. Вони не допустять, аби дитина їхньої крові померла чи пішла до чужих людей, навіть коли це дочка ненависної їм особи. Ти матимеш хатнє вогнище, і то краще, ніж тепер. Не турбуйся ні про що. А щодо татуся, то ти повинна тішитися тим, що він нарешті відпочине. Адже він помирає вже п’ять років. Він справжній мученик, але приховує це від тебе. Люди кажуть, що смерть твоєї мами розбила йому серце: горе звалилося на нього так зненацька… вона ж бо хворіла не довше трьох днів. Тому і хочу, щоб ти знала наперед, що має трапитись; у кожнім разі, не будеш заскочена, коли станеться лихо. На милість Божу, Еміліє Берд Стар, не стій, мов укопана, і не дивись так ошелешено! Мені в голові паморочиться! Таж ти не перша і не остання, хто залишається сиротою на цьому світі! Намагайся бути розважливою. І не докучай татусеві тим, що я тобі розповіла, — чуєш? А зараз ходи в дім, на вулиці вогко; дам тобі випити чогось гаряченького, і гайда в ліжко!

Елен хотіла було взяти дівчинку за руку. Та Емілі вже встигла прийти до тями; вона б голосно скрикнула, якби Елен торкнулася її руки. Але й без дотику видала гострий, сповнений невимовної гіркоти звук, і з очима, що зайшли сльозами, повз руку Елен, простягнену через поріг, кинулася до темних сходів.

Елен скрушно покивала головою і вернулася до кухні.

«Я тільки виконала свій обов’язок, — міркувала вона. — Дуглас Стар знай собі повторює: „Ще є час, ще є час“, з тим і Богові душу віддасть, а вона буде вражена в самісіньке серце. Тепер вона звикатиме до цієї думки, і за кілька днів перестане згадувати про це взагалі. Врешті-решт, якщо правда все те, що я чула про Мурреїв, то це стане для неї справжнісіньким визволенням. Ну, їм теж