Читати книгу - "Таємниця затоки Здохлого кита, Володимир Наумович Міхановський"

– Ні, неправда. Це неправда! – сльози на очах у жінки висохли, а голос дзвенів. – Майкла вбито, я знаю. Він заважав комусь, і його прибрали з дороги.

– Але кому це було потрібно?

– Звідки мені знати. Мабуть, його хазяї. Але… – жінка затнулась, – я не знаю вас.

– Можете бути відверті, місіс. Повірте, я ваш щирий доброзичливець.

Служитель моргу провів жінку до бюро розшуку, а там вона розповіла все, що знала.

Вони з Майклом жили на півдні, в невеличкому провінціальному містечку. Майкл працював інженером у науково-дослідній лабораторії. Зводити кінці з кінцями було нелегко – начальство чомусь не симпатизувало Майклові і платило йому за роботу досить мало. А потім у них народилась дитина, і жити стало ще важче. В наукових колах Майкл користувався чималим авторитетом. Тому невдовзі він дістав звабне запрошення перейти на роботу в компанію Уестерн. Компанія зацікавилась його роботами по дослідженню біострумів головного мозку і запропонувала місце начальника лабораторії з солідним утриманням, але за однієї умови: цілковита секретність усіх досліджень. Йому навіть додому заборонили писати. Одначе Майкл тихцем переслав туди кілька листів.

– Про віщо ж він писав? – спитав начальник бюро розшуку.

– Спочатку Майкл повідомляв, що непогано влаштувався і сподівається умовити свого шефа, аби той дозволив приїхати нам із сином до нього. Трохи переказав грошей. Другого листа я дістала за півтора місяця по тому. В ньому було куди менше оптимізму. Майкл писав, що приїхати нам поки не можна, і благав не впадати в розпач. «Я одержу досить грошей, як закінчу роботу, – сповіщав він, – а потім виїду звідсіля, і ми втрьох зможемо жити забезпечено».

– Скажіть, – перебив начальник бюро розшуку, – а ваш Майкл ніколи не писав, яку роботу йому доводилось виконувати в Уестерні?

– Ні, сер, що ви! Майкл був надзвичайно чесний, він не дозволив би собі… Адже він дав підписку… Хоча ні… В одному з листів щось було… Тільки я не пам’ятаю точно. Загалом над чимось таким, що пов’язане з біострумами.

– Листи у вас?

– На жаль, ні… Щойно я прочитала це, – жінка показала на вирізку з газети, – то зразу ж приїхала сюди й зупинилася в готелі. До мене в номер незабаром завітав якийсь чоловік. Він відрекомендувався приятелем і співробітником Майкла. Незнайомець сказав, що для виявлення винуватця смерті мого чоловіка йому потрібні всі Майклові листи…

– І ви віддали? – скрикнув шеф.

– Ні, спочатку я не повірила. Та він показав мені своє службове посвідчення співробітника лабораторії біострумів «Уестерн компані». І тоді я вдовольнила його прохання.

– Чи не могли б ви описати зовнішність цього візитера? – попросив шеф.

– О, я впізнала б його між тисяч людей! – пристрасно сказала жінка. – Він був такий люб’язний, статечний, так співчував моєму горю… Чимось навіть скидався на Майкла.

– А чи не могли б ви назвати щось характерне в його зовнішності?

– Характерне? – жінка замислилась. – Та, мабуть, ні. Хіба брови в нього надзвичайно густі… Коли він хмурнів, вони зливались в одну лінію.

– Он як! – сказав шеф. – Дякую вам, місіс. Ви стали нам у великій пригоді.

– А як же Майкл? – запитала жінка, підводячись. – Ви відшукаєте його вбивць?

– Обов’язково, місіс.

– Запевняю вас, він не міг накласти на себе руки. Майкл так любив мене й сина… Весь час мріяв про майбутнє… Це все проклятий Уестерн… Я знаю.

Про могутню компанію Уестерн ходила недобра слава. І для цього були підстави.

Зовні все видавалося респектабельним. Акції фірми мали високий курс. А в дні, коли починало пахнути війною, їхня цінність зростала ще більше. Причина тут була проста: левина частка замовлень військового відомства діставалась Уестерну.

Компанія виробляла найрозмаїтішу продукцію – від звичайних магнітних черевиків для космічних туристів до засекречених кібернетичних систем, про які із простих смертних ніхто нічого до пуття не знав.

Баляндрасили різне. Казали, зокрема, що в біостатах Уестерна виховуються білкові потвори, котрим зовсім не властива жалісливість. У самому нібито зародку такого страхіття запрограмовано певне завдання («запрограмоване відтіля, з Центру»,– додавали пошепки, не забуваючи довкола озирнутися). Після цього потвора, якій конструктори Уестерна могли надати будь-якої зовнішності, з тупою впертістю просувалась до покладеної перед нею мети.

Скажімо, система прибирала форму пацюка. Ви ні за що не відрізнили б її од живого гризуна. Тим часом механічний звірок міг успішно виконати якнайскладніше завдання. Йому могли, наприклад, доручити висадити в повітря судно, що на ньому контрабандою перевозили героїн чи марихуану, або пробратися на якийсь секретний завод конкурентної компанії і вивести з ладу унікальне устаткування.

В цьому місці розповіді слухачі, як правило, висловлювали своє недовір’я.

– Ну, це вже занадто! – казали вони. – Пустити на дно ціле судно через якусь там дрібницю.

Але оповідач наводив переконливі аргументи.

– Наркотики, – казав він, – зараз одне з найбільших національних лих. Це визнав сам президент. А потім, подумаєш – судно! Паршива контрабандистська фелюга. Хто на неї зважатиме?…

За свідченням «очевидців» і «посвячених осіб», події розгортаються зовсім просто. Кібернетичний пацюк пантрує на свою здобич де-небудь на пристані. Він ретельно нишпорить по всіх пакгаузах, поспіль залазить у трюми яхт, моторок, трансатлантичних суден. Це прокляте створіння чудово орієнтується в будь-якій стихії і коли надибає те, чого шукає, в ньому спрацьовує ядерний детонатор…

За компанією, якщо вірити чуткам, було чимало й інших гріхів. Але всі вони спливали безкарно. Та це й не дивно.

«Уестерн компані» являла собою типову інституцію, породжену панівною в країні системою. Кілька десятків монополій прибрали до рук стерно влади. В кожної монополії була своя, чітко окреслена сфера впливу. Проте, незважаючи на це, вони люто конкурували між собою.

В боротьбі за прибутки компанії не гребували ніякими засобами. Підкуп, шантаж, навіть убивство – ніщо не могло зупинити верховодів, коли йшлося про дивіденди.

Але зовні… О, зовні все було добропорядно. Зустрічі акціонерів, бенкети, велемовні тости підпорядковувались тому, щоб засвідчити наявність у країні доброчинності й повної гармонії. Фасад мав цілком пристойний вигляд…

Поступово шеф бюро розшуку впевнився, що Високочолого (таке прізвисько дали Майклові Кардінгу в спеціально заведеній на нього справі) було втоплено і його вбивство – діло рук «Уестерн компані». Але це треба було підкріпити незаперечними фактами. Крім того, вгадувався певний зв’язок між загадковим убивством Кардінга і програшем «Добрих вовків». Якби тільки вдалось усе це переконливо довести! Кругленька б сума тоді перепала йому від