Читати книгу - "Індоарійські таємниці України, Степан Іванович Наливайко"

Ім’я мідійського царя, в оригіналі Хува-хшатра, грецька передає як Кіа-ксар. Тобто іранське ху- передається грецькою як кі-. А якщо зважити, що іранський префікс ху- відповідає санскритському су-, то санскр. су- = іран. ху- = в грецькій передачі кі-. У той же час ассірійська форма імені Хува-хшатра — Ума-кіштар, де іранське ва передане як ма. Тож, якщо взяти до уваги сказане вище, відповідність су-віри = ху-віри = кі-мери цілком можлива. Але наскільки таке припущення підтверджує історичний матеріал.

«Країна, яку займають тепер скіфи, належала, кажуть, кімерійцям», — зауважує Геродот у своїй «Історії» (ІV,11). Прийнято <8> вважати, що кімерійці, не протистоячи збройно скіфам, подалися до Азії, а скіфи зайняли їхню, вже безлюдну країну. Лише назви Східного Криму й Приазов’я та ще могили кімерійських царів на Дністрі берегли пам’ять про кімерійців у Геродотові часи.

Цей переказ, якому найбільше довіряв і сам Геродот, ліг в основу традиційної версії етнічної історії Північного Причорномор’я. Це при тому, що дослідники давно висловлюються в тому сенсі, що оповідь Геродота, очевидно, не зовсім повно відтворює історичну дійсність, що тут переплелися історичні й напівлегендарні риси. З того, як кімерійці залишили Північне Причорномор’я, саме витіснення одного народу іншим видається вкрай сумнівним. Археологічний матеріал не засвідчує різкої зміни людності в Приазов’ї. Суперечать цьому й античні свідчення. Плутарх, зокрема, зазначає, що лише незначна кількість кімерійців пішла з Меотиди до Азії, більшість же їх лишилася. «Влесова книга» називає кімерійців серед предків слов’ян. Тож є підстави вважати, що принаймні частина кімерійців лишилась у Приазов’ї і взяла участь у подальших етнічних процесах.

Ім’я кімерійців у давніх авторів недвозначно пов’язується із берегами сучасної Керченської протоки, званої у давнину Кімерійським Боспором. Вже у часи Гомера кімерійці мали тут і численні міста, «і ціле царство», а Геродот, який, як вважають, уже не застав кімерійців у Північному Причорномор’ї, повідомляє, що «й тепер у Скіфії є кімерійські фортеці й кімерійські переправи, є і країна, що називається Кімерія, є і так званий Кімерійський Боспор» (V,12). За свідченням Страбона, кімерійці справді колись мали значну силу на цих берегах, які від них і отримали свою назву. Характерно, що саме на Таманському півострові, азійському березі Боспору Кімерійського, античні автори розміщують і сіндів. Більше того, ряд авторів початку І тис. н.е. (!) упевнено локалізують сіндів саме поряд із кімерійцями. Прісциан (644–721): вони [савромати] живуть поблизу сарматської річки Танаїс, з ними межують також сінди й кімерійці; Руфій Фест Авіен (852–891): найближчі до Танаїсу місцевості займають кімерійці й сінди; Діонісій (652–710):…у Савроматії ж, як сусіди, живуть сінди, кімерійці, керкетії, торети…. Подібні свідчення подають і інші античні автори.

Виходить украй цікава й начебто неймовірна річ. По-перше, античні автори знають реальних кімерійців уже тоді, коли, здавалося б, і згадки про них не мало б <9> лишитися. По-друге, кімерійці впевнено локалізуються біля Танаїсу, на теренах, населених меотськими племенами. По-третє, сінди й кімерійці в античних авторів неодмінно стоять поряд. Чим це пояснити? Невже простою випадковістю?

Не скажеш, щоб дослідники не помічали цього. Помічали, але тлумачили своєрідно. Так, сусідування в античній традиції сіндів і кімерійців дехто розцінював як свідчення… етнічної одмінності між ними. Хоча, за логікою, мало б бути навпаки. Інші дослідники взагалі уникали коментувати цей малозрозумілий для себе факт або ховалися за рятівне в таких випадках пояснення: античні автори, мовляв, недостатньо обізнані з предметом дослідження. Якщо триматися такої сумнівної методології, то можна сміливо розпрощатися із більшістю наших знань і джерел з історії Північного Причорномор’я.

Набагато ймовірніше інше — зв’язок сіндів і кімерійців не випадковий й антична традиція зафіксувала це. До речі, думка про спорідненість кімерійців і сіндів зовсім не нова. Чимало авторитетних дослідників не лише стверджували цю спорідненість, але й схилялися до визнання етнічної близькості обох народів. М.І.Артамонов свого часу навіть назвав гіпотезу кімерійського походження сіндів найбільш аргументованою з усіх існуючих. І висловив сподівання, що майбутнє надасть переконливі докази для певнішого її обгрунтування.

Прикметно, що антична традиція пов’язує кімерів із фракійцями, насамперед трерами, локалізованими на Балканському півострові. Страбон називає трерів «кімерійським народом». Зв’язок кімерів і сіндів із фракійцями особливо цікавий з огляду на значний фракійський елемент на Боспорі. Ряд правителів боспорської династії Спартокідів носили імена (Спарток, Перісад), подібні до імен фракійської царської династії Одрисів (Спарадок, Берісадес), що особливо показово з огляду на думку деяких дослідників, що й сама династія Спартокідів, імовірно, сіндського походження. Сюди ж долучаються і дані причорноморської топоніміки, пов’язані з перебуванням кімерійців (Тірітака, Тірас) та їхньої відповідності в топоніміці Балкан (Тірістрія у Фракії та Мезії).

Небагато відомо і про ранню історію сіверів. Поява їх на історичній арені, мабуть, не менш загадкова, аніж зникнення кімерійців. Уперше сівери постають на сторінках літописів, зокрема, Іпатіївського, у тій його частині, де мовиться про розселення сло<10>в’ян. Перерахувавши ледь не всі відомі йому західно- й східнослов’янські племена, літописець насамкінець зазначає: «а інші сіли по Десні і по Семі і по Сулі і нарекошася Северо».

Таке місце сіверів у літописі доповнює й особливе становище Сіверської землі в Київській державі. Сіверщина стояла значною мірою осібно від інших земель, її князі провадили самостійну політику, часто опозиційну Києву. Саме для сіверів надзвичайно характерний зв’язок із Руським Приазов’ям, Тмутораканським князівством, розташованим на Таманському півострові, тобто саме там, де антична традиція знає сіндо-меотів. Дослідники вже давно зауважили, що Тмутораканське князівство історично тяжіло не до Києва, а до Чернігова, що зв’язок із ним тримали переважно сіверські князі. Зв’язок цей, ще до кінця не зрозумілий, очевидно, ще добре відчувався й усвідомлювався за Київської Русі. Недаремно сіверські князі вирушають «поискати града Тьмутороканя». Природне запитання — а навіщо сіверським князям так знадобилася далека Тмуторакань? — тривалий час лишалося без відповіді…

Азійська частина Боспорської