Читати книгу - "Справа про 19 роялів, Еміл Вахек"

власника невеличкої фабрики роялів марки «Орфей». У травні 1933 року Кодет поїхав у комерційних справах до Лейпціга і більш не повернувся. Це сталося ще до того, як Тикача перевели сюди на службу. Тепер же Пальмер розповів таке: товариші передали з Німеччини, що Кодета заарештували, тільки-но він вийшов з поїзда на лейпцігському вокзалі, й повели в гестапо. Там його тримали два місяці, а потім відправили у Дахау, нібито за спробу перевезти через кордон діаманти, які він скуповував, де тільки міг. Могло бути й таке. Кодет був такий собі низенький, огрядний, лисий комерсант, і подейкували, ніби він не довіряє грошам, бо під час інфляції з Німеччині втратив дуже багато марок. Відтоді він усе, що заробляв, вкладав у коштовності. Цілком імовірно, що Кодета виказав гестапо Віртер, щоб заволодіти фабрикою. Але йому не пощастило, бо на підприємство Кодета було накладено вето і дев'ятнадцять готових роялів продали з торгів. Тут дехто каже, що Кодет, певно, це передбачав, а тому й сховав свої діаманти перед від'їздом до Німеччини у кількох роялях.

— А Віртер їх часом не знайшов? — запитав Тикач. — Шукав же, напевно.

— Не мав коли, — відповів Пальмер, — бо саме тоді через приступ ревматизму мусив три місяці пролежати в лікарні. Коли повернувся, роялів уже не було.

— Може, їх знайшла Кодетова дружина? — уголос міркував Тикач. — Якщо тільки вона в нього була.

— Була. Її звали Емма. Була в них і дочка років тринадцяти. Та Емма саме в той час наставила Кодетові роги з якимсь курортником Бертоном. Еге ж, із Сполучених Штатів. Подала на розлучення, мотивуючи це тим, що Кодет її покинув. Це до певної міри була правда, і їх розлучили. А втім, фабрика була тоді вже опечатана.

— Гаразд, пане Пальмер, — відповів Тикач, трохи помовчавши, бо він завжди все обмірковував ґрунтовно. — Але чому, власне, ви мені все це розповідаєте?

— Знаєте, — відказав на це Пальмер, — ми тут дещо дізнаємось від товаришів з рейху. Хоч Кодет у Лейпцігу нібито й нічого не розповів про своє багатство, та в Дахау його таки перехитрили. Як саме, я не знаю, але, здається, він звірив таємницю своїй дочці. Зразу після того його відправили до табору знищення, і він уже ніколи не заговорить. Чому я вам морочу цим голову? А тому, що гадаю собі так: якщо він розповів дочці про скарб, гестапо це з неї якось витягло, і тепер, коли я не помиляюсь, ці роялі почнуть розшукувати. А Віртер, як відомо, був компаньйоном Кодета, отож того типа й послали до нього на вивідки. Оце й усе, а далі вже ваша справа. Freundschaft,[9] пане Тикач.

2

Шеф карловарської «четвірки», як завжди, вперто, недовірливо, довго й ретельно роздумував про все, що розказав йому Пальмер. Він знав, що той — не базіка. Пальмер був чоловік вольовий, не кидав слів на вітер. Коли вже Пальмер прийшов йому про це сказати, то, видно, вважає, що це справа серйозна. Зрештою він ризикував бути знову побитим, коли б хтось побачив, що він розмовляє з представником влади, ненависної тутешнім людям. Тикач також добре чув той підземний гуркіт, що стрясав місто, хоч воно й намагалося виглядати гостинним. Надто мало було тут справжніх прихильників республіки, і такий виняток, як комуніст Пальмер, був справді цінним. Зрештою Тикач вирішив, що слід придивитися до цієї справи. Назавтра він пішов на нічне чергування, щоб добре подумати й переглянути документи. А їх було небагато. Про Кодета було зазначено, що під час найсуворішої кризи 1927 року він припинив платежі, але потім сплатив 40 відсотків і міг працювати далі. Несподівано його торговельні справи пішли вгору, коли якийсь піаніст блискуче зіграв на його «Орфеї» всі сонати Бетховена й заявив журналістам, що своїм успіхом завдячує також і Кодетовому роялю. Мабуть, саме цей успіх наштовхнув Кодета на думку, яка привела його потім до загибелі. В Лейпцігу тоді ледве животіла якась невеличка фабрика роялів, і її власник Габріель Гейдлер запропонував Кодетові стати його компаньйоном. Ця пропозиція сподобалася Кодетові, бо обіцяла новий зиск, і він поїхав до Лейпціга, щоб домовитися з Гейдлером, та вже й не повернувся. Це сполошило його кредиторів, але до банкрутства діло не дійшло, бо головні зацікавлені особи створили раду, провели ліквідацію, і готові роялі та матеріали було розпродано по добрій ціні.

Останній запис рукою попередника Тикача закінчував Кодетову історію такими словами: «На пропозицію пана Петровіцького, начальника відділу міністерства внутрішніх справ, цей випадок було кваліфіковано як політичний і відкладено ad acta[10]»

Це, певна річ, означало, що зниклого Кодета в Німеччині ніхто не розшукував, щоб не дратувати нацистів. Дочитавши до цього, Тикач подумав: «Це рішення обов'язкове й для мене, і коли я не хочу, щоб Петровіцький вилаяв мене або навіть вигнав, то нічого сунути свого носа в цю справу».

Проте Тикач був не лише ревний службовець, а й добрий криміналіст. Поки він роздумував про цей нечуваний доказ боягузтва та опортунізму свого начальника, його вихована багаторічним перебуванням на військовій службі пошана до начальства похитнулась. «Тут поставлено політичний мур, — сказав він собі,— але Пальмер натякнув, що за тим муром щось заховано. Нечувана підлота і злочин. Мур зрушити мені несила, але я спробую подивитись, що за ним». Він почав із вивчення, хто такий Ганс Віртер, що зустрічався з тим нацистом із рейху. Виявилося, що Віртер живе в шестиповерховому будинку по вулиці Садовій, 32. Мешкає в окремій кімнаті, ніде не працює, але напевне має якісь прибутки, бо не тільки висиджує в кав'ярнях, а й ходить обідати до французького ресторану «Ганіка», де за кожен обід викладає з кишені щонайменше 20–30 крон. Подальше розслідування показало, що вечорами він буває у готелі «Лоїб», де, як правило, зупиняються приїжджі з рейху, — майже половина всіх гостей були з Німеччини, — і грає з ними в карти на великі гроші (переважно виграючи), а також чимось спекулює і торгує.

Він добре придививсь до Віртера в його улюбленій кав'ярні «Елефант». Там до Тикача підсів один із небагатьох демократично настроєних німців, поштовий