Читати книгу - "Війна з саламандрами, Карел"

Обличчя капітана ван Тоха взялося брунатними плямами. Спочатку він сказав, що вимордує всіх батаків на світі, потім зменшив свої претензії до трьохсот стусанів ногою під зад, а врешті погодився задовольнитись тим, що зробить із старости опудало для колоніального музею в Амстердамі; батаки, зі свого боку, знизили свої вимоги з двохсот рупій до залізної помпи з колесом і кінець кінцем уперлись на тому, щоб капітан дав старості як штраф бензинову запальничку.

- Дайте їм запальничку, сер,- порадив йому напівкубу-напівпортугалець.- У мене на складі є три - правда, без гнотів.

Так на Танамасі був відновлений мир; але капітан ван Тох бачив, що на карті стоїть престиж білої раси.

По обіді від голландського судна «Кандон-Бандунг» відпливла шлюпка, в якій сиділи подальші особи: капітан Й. ван Тох, швед Єнсен, ісландець Гудмундсон, фінн Гіллемайнен і два норці-сингальці. Шлюпка взяла курс прямо на затоку Девл-Бей.

О третій годині, порі найбільшого відпливу, капітан уже стояв на березі, шлюпка крейсувала метрів за сто від узбережжя, щоб пильнувати, чи нема акул, а обидва норці-сингальці, голі, з ножами в руках дожидали наказу пірнати.

- Ну, давай ти,- сказав капітан вищому з двох.

Сингалець стрибнув у воду, кілька кроків брів по мілкому, а тоді пірнув. Капітан втупив очі в годинник.

За чотири хвилини й двадцять секунд метрів на шістдесят лівіше виринула з води темно-смаглява голова, й у відчайдушному поспіху і водночас якимись дивно скутими рухами сингалець подерся на каміння, стискаючи в одній руці ніж, а в другій - скойку-перлівницю.

Капітан насупився.

- Ну, що там? - сердито кинув він.

Сингалець усе дряпався на каміння, і голос йому затинався з переляку.

- Що сталося? - закричав капітан.

- Сагібе, сагібе...- прохарчав норець і, хапаючи ротом повітря, впав на березі.- Сагібе... сагібе...

- Акули?

- Джини,- простогнав сингалець.- Чорти, пане. Тисячі й тисячі чортів! - Він затулив кулаками очі.- Повно чортів, пане!

- Дай сюди скойку,- наказав капітан і розкрив її ножем. У скойці була невеличка чиста перлина.- А більше не знайшов?

Сингалець вийняв із торбинки, що висіла на шиї, ще три скойки.

- Там вони є, пане, але ті чорти їх стережуть... Дивились на мене, як я оці відрізував...- Його кошлата чуприна наїжачилася від жаху.- Сагібе, не треба тут!

Капітан порозкривав скойки; у двох не було нічого, зате в третій знайшлася перлина з горошину завбільшки, кругла, як кулька ртуті. Капітан ван Тох подивився на неї, тоді на сингальця, що скулився долі, тоді знов на перлину.

- Слухай,- нерішуче сказав він.- А може, ще раз пірнеш?

Сингалець мовчки покрутив головою.

В капітана ван Тоха аж язик засвербів сипнути лайкою, але, на власний подив, він помітив, що говорить тихо і майже лагідно...

- Не бійся, хлопче. А які вони з себе, ті... чорти?

- Як малі діти,- прошепотів сингалець.- Із хвостом, пане, а заввишки отакі,- він показав рукою десь на метр двадцять від землі.- Стояли круг мене й дивилися, що я там роблю... прямо колом обступили...- Сингальця аж затіпало.- Ні, ні, сагібе, не треба тут!

Капітан ван Тох на хвильку замислився:

- А що, вони кліпають нижніми повіками, чи як?

- Не знаю, пане,- прохрипів сингалець.- Їх там... десять тисяч!

Капітан озирнувся на другого норця; той стояв віддалеки, метрів за півтораста, і байдуже чекав паказу, поклавши руки на плечі; бо й справді, куди ж діти руки голій людині, як не покласти на власні плечі? Капітан мовчки кивнув йому, і низенький сингалець плигнув у воду. За три хвилини й п’ятдесят секунд він виринув і руками, що не слухались його, подерся на каміння.

- Вилазь, вилазь! - гукнув капітан, але потім глянув уважніш і прожогом кинувся, переплигуючи з каменя на камінь, до тих рук, що розпачливо хапались за опору. Важко було повірити, що така туша може так стрибати. В останню мить він ухопив одну руку й сопучи витяг сингальця з води. Тоді поклав його на великий камінь і втер піт із обличчя. Сингалець лежав нерухомий; одна литка була в нього обдерта до кістки - видно, об каміння,- але інших ушкоджень не було видно. Капітан відтяг йому повіку вгору й побачив лише білок закоченого під лоб ока. Ні скойок, ні ножа у норця не було.

В ту хвилину шлюпка з матросами завернула до берега.

- Акули, сер! - гукнув швед Єнсен.- Шукатимете ще?

- Ні,- відповів капітан.- Пливіть сюди, заберіть оцих двох.

- Гляньте, сер, як тут раптом помільшало,- зауважив Єнсен, коли шлюпка вже прямувала до пароплава.- Звідси така мілина аж до берега,- показав він, тикнувши веслом у воду.- Наче тут під водою якась гребля.

Менший сингалець опритомнів аж на судні. Він сидів, поклавши підборіддя на коліна, й трусився всім тілом. Капітан відіслав матросів геть і теж сів, широко розставивши ноги.

- Ну, розказуй. Що ти там побачив?

- Джинів, сагібе,- прошепотів низенький сингалець; у нього засіпались уже й повіки, а все тіло взялося «сиротами».

- А... які вони з себе? - хрипко спитав капітан.

- Як... як...- сингалець знову закотив очі під лоба. Капітан ван Тох несподівано моторно ляснув його рукою по обох щоках, щоб вернути до тями.

- Thanks, сагібе,- шепнув низенький сингалець, і в його очах знову з’явились чоловічки.

- Вже минулося?

- Вже, сагібе.

- Були там скойки?

- Були, сагібе.

Капітан Й. ван Тох провадив свій допит напрочуд терпляче й доскіпливо. «Так, пане, там чорти. Скільки їх? Тисячі. На зріст вони як десятирічна дитина, пане, і майже чорні. Плавають у воді, а по дну ходять ногами. Так, як ви або я, сагібе, тільки похитують тулубом - туди-сюди, туди-сюди, весь час... Так, пане, і руки мають, як люди. Ні, без пазурів, а наче дитячі ручки. Ні, сагібе, не рогаті й не кудлаті. Так, хвіст ніби риб’ячий, тільки без пірець. А голова велика, кругла, як у батака. Ні, нічого не казали, пане, тільки якось так наче цмокали... Зрізаючи скойки на глибині метрів шістнадцять, сингалець відчув на спині доторк неначе маленьких холодних пальців. Озирнувся,