Читати книгу - "Переклади, Черемшина Марко"

Одної весни прийшов на острів чудово гарний молодець. Королівна полюбила його горячо, а він її теж. І довгі роки були вони щасливі й любилися щораз то палкіше. Але одного ранку сказав її милий: «Мені б з тобою безпремінно розлучитися».

Поцілуями та слізьми спирала вона його завзято.

Він остався ще один день, відтак і другий, третій... тому що вона його так дуже молила-благала. Але раз вранці запримітила вона в його кучерях срібний волосок. Перелякана поспитала, що б се воно значилося? Він поблід і з плачем пригорнув її до серця.

Як обоє виходили відтак із своєї палати, повіяв студений вітер. Рожі в огороді пожовкли, а зв’ялі їх листочки впали на землю.

Миленькі станули над джерелом ручаю. Королівна схилилася додолу і побачила, що її руса коса, як сніг, біла.

З кущів вилетів тоді пестрокрилий птах, що співав якусь незвичайну пісню. Він полинув у ясний блакит неба і полетів горою понад море...

Так і стояла перед нами вічність зі всіма своїми годинами, без числа, без краю.

Так і стояли супроти нас весняні та осінні ночі й дні, без числа, без краю. Гороїжились супроти нас години гіркого горя-труду, і мерехтіли перед нами ті розкішні, рожеві години.

Тільки тих годин, а ні одної з їх для нас! Ні одної...

Нам обоїм ні однісінька не була присвячена...

Але ми силоміць вирвали вічності одну годину і - вона була наша.

З перстеня світу вирвали ми одну перлу.

О прегарна ти годино, о перло...

Сьогодні кинув мені ранок на ліжко золотий сніп! Мій ранок ніколи не скупується. Блискучі думки він мені підкида, самі нові, жемчужині, кружляючі думки... Все він щедрий і багатий.

Молоденький ти ясний ранку, який же ти добрий!

Із пухких хмар, з пав’яних очей, з діточих кучерів, з лету ластівки, із всіх чистих вишин кидаєш ти мені ніжні снопи, гей пір’я, легесенькі, золоті снопи небесного, все молодого сяйва!

Все у сні його бачила. Її бліде личко паленіло; вона усміхалася, мов левада навесні, її устонька лебеділи: «Дідусеньку мій!» І вона упивалась дальше солодкими, золотими мріями.

Була то собі убога хатина, що в ній двоє їх жило. Похилилась на стареньку, суху вже яблуню та й підпираєсь нею, як сивий дідусь костуром; а дрожала, бідненька, дрожала від вітру, гей той дідусь, що йому приходиться втеряти послідну підпору.

Коло постелі стояв старець. Худі його старечі руки дрожіли, неначе ті струни, що їх злегонька доторкнеться смичок, а на рісницях звисали сльози, як роса на біленьких весняних цвітках. Отак кождого ранку споглядав він в бліде, зболіле личко своєї внучки; не говорив нічого, тільки засилав догори мольби, тихі мольби, гейби розговір цвітів. Він жалував її будити. Вона ще щасливіше усміхалась по його поцілую, а її грудоньки піднімались від тихого, сонного віддиху.

- Анежко!

Анежка на сей дідусів поклик й очка не розжмурила. Але бо ж й дідусь не проговорив голосно її імені; він шептав його так, як колись ще замолоду прошентував при зустрічі ім’я свої дорогої жінки, що її давно вже сира земля вкрила.

І знов помаленько підіймав він свої старечі та дрожачі руки, злегонька гладив смичком по своїх гуслах, і з милозвучних струн линула пісня любої надії та й стелилася на подушечці біля личка Анежки. А дівча прижмурювало оченята, напручувало білі ручки до дідуся, обіймало та й цілувало його до втоми. Тут і гинула пісня; інструмент падав на білу, постільну верету та й дзвенів, сердега, та такими звуками, якби до Анежки промовляла здалека краса, котрої вона не бачить, тільки чує.

Анежка нічого не бачила. Сьогодні давно вже, бо ще вранці-рано, вийшов дідусь нищечком із хати. Вона пробудилась, встала, сіла собі коло вікна та й притулила своє гаряче чоло до студеної шиби. Надворі брав мороз. Сонце розсвітало на хвильку тисячі ледяних кришталів, що то своїм теплом вертали Анежчиним очам потахший огонь. Вона вдивлювалась в ті ледяні криштали. «Боже! Боже! Що ж там за студінь! Де ж тепер мій дідусенько гріє своє старече, студене тіло?!»

Вона захиталася, по її щоках покотилася сльоза, впала на скло та й замерзла чудовим кришталом.

Нараз відчинились двері і хтось увійшов у хату. Анежка обернулася в ту сторону; вона вчинила то точнісінько так, як би й ми ворухнулись, наколи б хтось несподівано закликав нас по імені. Сильна, робуча рука вхопила гладоньку ручку дівчини:

- Ти плачеш, Анежко?

- Іване,- сказала вона і стиснула руку молодикові-легіневі,- о! твоя рука студена, там надворі мусить бути велика студінь! Не бачив ти мого дідусенька?

- Чому ні, бачив я його. За містом рубали ми лід на ріці, а він там грав нам на гуслах. Назбирав соломи, підстелив собі під брамою, сів та й грав, грав, щоб для тебе дещо заграв; хотів би, щоб ти була щасливою, Анежко!

- Щасливою? - мов сонна повторяла.

- Анежко! - просив недовірчиво й тривожно Іван,- покинь сум та тугу, дідусь і я любимо тебе, всьо дали б ми за тебе! Не зрошуй нам гіркими сльозами тої втіхи, що для тебе можемо працювати!

- Чи твоя матінка подужала вже, Іване?

- Вже єї лучче,- відповів Іван стиха.

- Ти щасливий, Іване, щасливий, бодай в части сплатиш довг свій, ти ще молодий; я нещасна, ах, дуже нещасна! - судорожний плач вирвався з її грудей. Іван обіймав її, поцілував та й чим скоріше вийшов з хати. Тяжко воно сльози придавити.

Сьогодні добре ішло нашому дідусеві. Як молодик, вертав скоренько з міста та й з усміхом споглядав на свої гусли. Так лишень споглядає милий на свою миленьку.

- Ой