Читати книгу - "Поетичні твори, Старицький М. П."

І пориванням давніх літ!

Колись байдужими перстами

Перекидаючи листки,

Ви спогадаєте і сами

Свої колишнії гадки,

Давно промучені хвилини

Рожевих образів та мрій...

Так часом пісні згук єдиний

Зрива нам згадок цілий рій!

1873

Як часом у тебе заграє

Ухмилка на ясних вустах,

Мене мимохіть огортає

Якийсь несподіваний страх:

В очах твоїх відблиск блакиті,

А в серці сумир’я святе…

Чи зможеш боротися в світі,

Чи снігом твій шлях замете?

Чи ти між тієї пишноти

Розкішних осяяних заль

До рідного краю й голоти

Сховаєш на серденьку жаль?

А чи на єдвабі, на злоті

Забудеш найкращу мету

Та в тім запанілім болоті

Потопиш і душу святу?

1874

Чого свої очі, чого свої милі

Вмиваєш гіркими слізьми?

Хіба ж ти не знаєш, що люди, як хвилі,

Байдужі, холодні, німі!

Кепкують над краєм твоїм сиротливим,

Ти крушишся серцем сама…

Хіба ж ти не знаєш, що в світі кривдивім

Ні ради, ні правди нема!

Якщо мене вірно, зозуле, кохаєш,

То ти на людей не вважай;

Хіба ж ти не бачиш, хіба ж ти не знаєш,

Що ти моє щастя, мій рай!

1874

Зіходить місяць, гаснуть зорі,

З-за гаю спів несе луна...

А у минулім, як у морі.

Усе кохане порина,

Мене лишаючи з нудьгою...

Мій крине, скроплений росою!

З тобою ледве ми зійшлись

На ту хвилину - й розійшлись

До віку вічного, до суду;

Але твій образ дорогий,

Мов промінь сонячний, благий,

Зігнав з очей моїх полуду

І хоч на мить, а освітив

Пітьму моїх похмурих днів.

Де ти єси, кохана мріє?

Чи й досі очі чарівні?

Чи й досі в серці звага тліє?

Чи, може, літа дошкульні

Покрали все,- ухмилку милу,

Красу, відвагу непохилу,

І в душу змучену, німу

Уже навіяли зиму?

Чи й то... обридли бідкування,

І ти з-за хліба, з-за тепла

Якомусь пану продала

Свої найкращі поривання

Та серед розкоші й пишнот

Забула скорбний свій народ?

Ні, ні! Пробач, мій квіте красний,

За слово марне та старе:

У тебе в серці пломінь ясний

Повік, я вірю, не замре,

Бо все, що малось в ній святого,

Було не з голосу чужого,

А перемучене своє...

Ти, певно, ціле житіє

За брата прикро покладала,

Йому, як добрая сестра,

Усі скарби свого добра

Ти без жалю офірувала...

І за високий той учин

Вінок заробиш ти з тернин!

Бувай здоров, мій рідний краю,

В останній раз я спозираю

Твою довічную красу!

Прощай усе: поля, діброви,

Дніпро широкий, бір сосновий,

Убраний в раннюю росу!

Прощай садочок, мій будинок,

Де після праці одпочинок

І я, бездольний, мав колись;

Де дні точилися щасливі

І де бажання полохливі

У ритми голосно плелись;

Де ти, голубко сизокрила.

Своїм коханням освітила

Стежки життя мого сумні,

Де ти піснями серед стуми

Збудила сонні мої думи

І душу зрушила мені.

А кільки, малось тоді віри,

Які величнії заміри

Пестив і в серці я кохав -

На користь рідній Україні,

На благо їй, моїй святині,

Своє життя заповідав!

А сталось що? Зламались крила,

І я сиджу біля могили

Й питаю долю навісну:

Нащо ти серце ошукала

І замість слави дарувала

Мені заранню сю труну?

За віщо вас, мої надії,

Минулі сни, поблідлі мрії,

Окрив той морок і мана?

Невже мирська біда - облуда,

Невже на посміх тільки люду

Здалась сльоза моя сумна?

І не спом’яне ні єдине,

Як я кохав мою родину,

Як я пестив її краси?

Як вболівав було душею

Над сиротиною своєю,

Тривав на кращії часи!

Погасло світло... час спочити

І в тій безодні потопити

Розбитий серця мого рай…

Прощай же, кревная родино,

Щаслива будь - і свого сина

Лихим ти словом не згадай!

1875 року, 1 серпня

Оце переглядав колишнії листи...

Яка безодня вже лягла між тим минулим!

Давно пак діялось? А серце сном нечулим,

Мов павутиною, устиг час оплести...

І де та міць моя, надії парубочі -

Розбуркати співочим словом край,

Скропить цілющою незрячим людям очі

Й навіяти сподіванку на рай?

Нема уже юнацьких мрій ущир’я,

Затемрилось душі моєї скло,

Підкралося плазком бліде зневір’я

І холодом надії сповило...

Де ж ви тепер, товариші-братове?

Чи привітала доля вас в житті?

Чи гинете в снігах за слово нове?

Чи продали свої гадки святі?

Невже у вас припало серце гниллю

І не вража сльоза бідот людських?

Невже-таки суспільному зусиллю

Не влагодить законів обчеських?

Невже усі сердечні наші муки

Не надихнуть бодай хороших снів,

І над сльозами страдників дідів

Ще насміються знівечені внуки?

1875

Ох і серце нудне, серце моє трудне,

Стукотиш у грудях, дзвониш, як на трумне,

День і ніч від