Читати книгу - "Давній порядок і Революція, Алексіс де Токвіль"

У таких суспільствах, де немає нічого міцного, кожного мучить страх бути відтиснутим униз і наповнює палке бажання піднятися вище; а що гроші, ставши головною ознакою, яка розділяє людей і відрізняє їх один від одного, водночас набули надзвичайної рухомості, без упину переходять із рук до рук, змінюють суспільне становище людей, підносячи або опускаючи вниз родини,— в таких суспільствах не існує майже нікого, хто не був би змушений ділити розпач і постійні зусилля з метою зберегти або нажити гроші. Отже, прагнення будь-що набути багатства, пошуки зисковних афер, пристрасть до генделю, гонитва за добробутом та матеріальними втіхами є в таких суспільствах звичайнісінькими пристрастями. Тут ці пристрасті вільно поширюються серед усіх класів, проникаючи навіть до тих з них, яким вони раніше були найбільш чужі, і, якщо дати їм волю, за короткий час могли б зовсім розшарувати й розбестити націю. Природі ж деспотизму властиво сприяти їхньому розвитку й поширенню. Ці пристрасті, що розслаблюють, правлять йому за пособниць; вони відвертають увагу й полонять уяву людей віддалік від суспільних справ, примушуючи їх тремтіти при самій думці про революцію. Сам деспотизм може надати їм пристановище й темряву, які збуджують жадібність і дозволяють наживати нечесні багатства, не соромлячись безчестя. За відсутності деспотизму ці пристрасті були сильні; в його затінку вони панують.

Сама свобода може в таких суспільствах успішно боротися з властивими їм вадами й утримати ці суспільства на похилій площині, по якій вони ковзають. І справді, тільки вона може вивести громадян із того стану ізольованості, в якому тримає їх сама матеріальна забезпеченість, і примусити їх наблизитися один до одного, вона зігріє їм душу й день у день єднатиме їх потребою зрозуміти, переконати один одного й подобатися один одному для виконання спільної справи. Тільки вона здатна відірвані їх під культу грошей та від дрібної буденної штовханини справ, аби примусити їх повсякчас відчувати свій зв'язок з батьківщиною; тільки тим час від часу ставить на місце гонитви за матеріальною забезпеченістю енергійніші й шляхетніші прагнення, висуває перед честолюбством значущіші цілі, ніж набуття багатств, і запалює світло, яке дає змогу бачити й оцінювати вади та чесноти людей. Демократичні суспільства, позбавлені свободи, можуть вирізнятися багатством, вишуканістю, блиском, навіть розкішшю, можуть важити багато завдяки своїй однорідній масі; у них можна помітити якості, що прикрашають приватне життя, можна натрапити на поштивих батьків родин, чесних торговців та вельми поважних власників; ми знайдемо в них навіть добрих християн, бо вітчизна християн — не від світу цього, й християнство славиться тим, що породжувало по-справжньому релігійних людей посеред украй зіпсутих звичаїв і за найгірших урядів: Римська імперія в добу свого найбільшого занепаду була переповнена ними. Але в середовищі таких суспільств,— кажу це відважно,— ніколи не виявиться великих громадян і тим більше — великого народу, і я не боюсь твердити, що загальний рівень почуттів та умів ніколи не перестане знижуватися, допоки рівність та деспотизм будуть поєднані в них.

Ось що я думав і казав двадцять років тому. Зізнаюсь, відтоді нічого не сталося у світі такого, що примусило б мене думати й говорити інакше.

А що я свою добру думку про свободу висловлював тоді, коли вона була в ласці, то сподіваюсь, не видасться гідним осуду те, що я не відступаю від цієї думки тепер, коли свободу відкидають.

До того ж слід узяти до уваги, що навіть у цьому відношенні я менше не згоджуюсь зі своїми супротивниками, ніж вони самі, може, це припускають. Де та людина, яка від природи була б такою ницою душею, що, вважаючи націю здатною добре скористатися із своєї свободи, воліє залежати від чужого розсуду й примхи, а не дотримуватися законів, у виробленні яких вона сама брала участь? Я гадаю, що такої людини не існує. Самі деспоти не заперечують того, що свобода чудова; лишень вони бажають мати її самі й запевняють, що решта людей зовсім не гідні її. Отже, предмет розбіжності полягає не в тому, якої думки слід дотримуватися про свободу, а в більш чи менш високій оцінці людей; і можна з повним правом сказати, що прихильність, яка виказується народом до абсолютного уряду, перебуває в достеменній відповідності з презирством, яке він відчуває до рідної країни. Я прошу дозволу зачекати ще трохи, перш ніж переймусь усвідомленням законності цього почуття.

Здається, я можу сказати без хвастощів, що книжка, яку я нині публікую, є наслідком вельми великої праці. В ній є розділи, які забрали в мене по рокові пошуків, а то й більше. Я міг би запрудити примітками нижню половину своїх сторінок, але вирішив навести їх небагато й розмістити наприкінці тому, вказавши сторінки тексту, яких вони стосуються. В них читач знайде приклади й докази. Я не відмовлюсь подати їх більше, якщо ця книжка видасться комусь вартою того, щоб їх зажадати.

Ніщо так успішно не може нагадати про скромність філософам та державним діячам, як історія нашої Революції; позаяк ніколи не було більших подій, що так довго визрівали, ліпше підготовлених і менше передбачуваних.

Сам Фрідріх Великий, попри свій геній, її не передчуває. Він стикається з Революцією, але не бачить її. Навіть більше, він заздалегідь діє в її дусі; він — її провісник і вже, сказати б, її агент, але він її зовсім не впізнає при її наближенні; й коли, нарешті, Революція з'являється, нові й незвичайні риси, яким належить позначити її обличчя серед безлічі інших революцій, попервах вислизають від його погляду.

Зовні вона є предметом уваги для цілого світу; скрізь вона породжує в душі народів якусь невиразну здогадку, що готуються нові часи, неясні прагнення змін та реформ; та ще ніхто не підозрює того, чим вона має бути. В монархів та їхніх міністрів немає навіть того невиразного передчуття, яке хвилює народи, коли вони бачать її. Вони бачать у ній попервах не більше, ніж одні з тих періодичних недуг, які вразили державний лад кожного народу й єдиним наслідком яких є те, що