Читати книгу - "Фрагменти із сувою мойр. Частина 1. Кросворд, Шевчук Валерій"

Отож саме тоді, коли я був приведений сюди завучкою, і коли супровідниця пішла, і коли відбулася та наша, назвемо її так, вступна балачка, господиня обдивилася мене цілком таким же позиром, вивідчим і пильним, як обдивлялися вчительки зі школи, і промовила фразу, якої я й досі не забув:

— Ні, ви не такий! Саме такого пожильця я й хочу!

Отже, вона хотіла, щоб пожилець не заважав їй поринати в себе, бо цей процес чи акт почався в неї не відсьогодні і виходити з того стану анітрохи не бажала.

Саме завдяки цим обставинам я й опинивсь у цілковитій самоті, але поринати в неї так, як це чинила господиня, не завжди бувало любо, отож уряди-годи сідав до електрички і мчав до Києва, де також не мав друзів, бо ті, кого за таких уважав, мої однокурсники (мав їх двох), роз’їхалися в провінцію, і я міг із ними хіба принагідно листуватися. Київ мене вабив іншим: книгарнями і дівчатами на вулицях, а гарніших дівчат за киянок, здається, у світі немає; до речі, про це переконливо писав у романі "Хмари" ще Іван Нечуй-Левицький, тож це питома риса Києва, адже події, описані у згаданому романі, відбувалися сто років тому. Ще в Києві мене вабили бібліотеки, бо, як казав, книжок, щоб не обтяжуватися, купував мало, хіба те, чого оминути не міг, а спрага до читання залишалася непогамована — її я й гасив, як пияк у пивниці, таки по бібліотеках, відтак повертався до місця свого ув’язнення насичений і п’яний, як той-таки пияк, тільки духовно: і товкітнявою на вулицях, і видивом чудових звабниць, і начитавшись по саме нікуди. Зрештою, визначив і мету: готувався до вступу до аспірантури. Мав ще одну пристрасть: до музики, але її задовольняти було важче, бо треба пізно повертатися на станцію, а концерти відбувалися здебільшого ввечері; зрештою, і тут намагався якось себе задовольняти.

Так і почав складатися мій перший кросворд. Писав слово, вкладаючи кожну літеру у відведену клітину, і навідним реченням про нього було: "Містечко-супутник під Києвом, сполучене зі столицею електричкою". До другого слова — речення: "Місце, де діти набираються знань", до третього: "Людина, яка не спілкується з іншими". Слова, вкладені чи загнані в клітку, тобто у квадрата, клалися паралельно чи перпендикулярно, створюючи подобу коробочки, схожої до шкільного пеналу чи футляра із квадратними поділками для речей. Інколи мені здається, — і це вже зараз, коли став складачем кросвордів не символічних, а натуральних, — що вони є своєрідними формулами життя, адже кожна відбута життєва історія, блазенно гадаю я, це кросворд, кожне життя так само, відтак сума подань для розгадувань — це життя певної сумарності, наприклад школи, чи вулиці, чи міста, чи села, чи канцелярії, чи заводу, будь-якої, зрештою, установи. І якоїсь блаженної чи, сказати б, блазенської хвилини, ну, хоч би й перед сном, не раз міркував, що Бог очевидячки й сам не малий кросвордист, отож і бавиться, складаючи велетенського, вельми заплутаного й зашифрованого, як сіть, кросворда — земне життя в усіх його дивоглядних виявах та формах. Схема, яку креслить його незбагненна уява та безтілесна й вічна рука, стає аж такою складною, що розгадати того кросворда до кінця, а не в деяких його частинах, може тільки сам складач, тож отой велетенський чиниться формулою вічного і незбагненного розуму, який пізнається, але ніколи до кінця, хоч серед кросвордоманів є особливі упертюхи, які кладуть безліч часу, аби покладену головоломку таки розгадати, незважаючи на повну абсурдність такої роботи. Суть же цього дійства, гадаю я, напрочуд віддав був у "Притчі про птаха" Григорій Сковорода. Власне, вона зветься "Місце перед дверима, чи ґанок" і входить до трактату "Ікона Алківіадська"; смисл її напевне кросвордичний. Ось ці слова: "Я птаха ловлю, але ніколи не можу піймати. Маю ще тисячку і один заплетених вузлів. Шукаю в них початку і ніколи розплутати не можу". З другого боку, отой Божий кросворд є формулою і вічності, що її той-таки Сковорода назвав "все-на-все", тобто маємо фігуру, де "перше і останнє точно те саме — і де почалося, там і закінчилося". Нагадаю, що кросворд не раз має форму кола. Принаймні я, творячи їх, передусім прокреслюю олівцем коло за допомогою циркуля, а тоді його обриси гумкою витираю.

4

Отже, тоді, коли стояв заклякло перед вікном і дивився на ліс, що попри все починав дихати, злегка розправляючи дерев’яні легені, таки пізнав оте щемливе почуття, що заклинює в мені всі мудрі думки. Десь у глибині дому вовтузилася, тобто щось робила, господиня — як жук у коробці дому; жук шурхотить лапками по стінках, але зовсім не збирається з коробки вилазити, бо за нею вже не мислить існування, отож просто виконує якісь жучачі функції; і моя душа, тобто володарка тіла, без якої нема йому життя, стрепенулась і застогнала, а тоді й шепотнула до вуха, що і я уподібнююсь господині, але коли їй природно відгороджуватися від світу й не бажати виходу з коробки через ветхість свою, то чому так само маю чинити я — молодий, повний сили, з відчуттям незбагненних таємниць, які на мене конче чекають? Відтак затахкотів на рейках поїзд, той, який і не думає спинятися на моїй станції, і мені раптом здалося, що саме він проносить отого птаха, якого мав ловити в саду, а може, й сам сад, тільки з тією різницею, що мене в ньому нема. Отож похапцем натяг пальто й вийшов на вулицю. І раптово помітив, що весни тут нема, тобто сьогодні відчувається слабше, ніж учора, а може, і не відчувається, а є тільки порожній сірий простір, порожня вулиця, замерзле озеро, через яке прокладено сіру стежку. Але все-таки від весни щось прочувалося, щось незриме в повітрі, коли його ковтнув, а ще в тому, як хрустко ламається під ногами скрижанілий сніг.

Хтось пройшов повз мене, але не встиг помітити обличчя, просто з двору випірнула кудлата постать і пройшла, привітавшись, бо тут вітаються всі сусіди, але вони для мене й досі тільки кудлаті чи некудлаті постаті — не образи, а тіні. Отож кидаю відповідь на привітання вже не певній особі, бо та розчинилась у насурмленому повітрі, а тому повітрю чи вулиці — дивна ілюзія, від чого за пальто пролазить кащувата волога, а ще й волога лапа; саме тому гостро захотілося звідсіля втекти, тим більше, що око впало на циферблата годинника — визначив: електричка на Київ от-от має прибути. І я вже тікав од цієї сірої тиші, чия лапа так зимно просунулася під пальто, бо запраг вулиць інших, наповнених автомобілями та людьми, бо тут тільки один звук — гавкають близько чи далі собаки, ведучи свої, тільки їм зрозумілі перемовини. І хоча гавкіт ніби розбиває, як удари молотка, тишу, але насправді є лише її компонент, ось чому, гадаю, можна створити враження тиші й через звуки, наприклад через музику, якої я є споживачем, але тут цього добра позбавлений цілковито, бо тут ані концертних залів, ані програвача, навіть радіо в моєму теперішньому домі не існує, а коли спитав про це в господині, чи немає радіопроводки, маючи наміра купити репродуктора, вона відповіла глухим і порожнім голосом, що радіо вдома нема й не проведено і що вона його не потребує, бо порушує спокій у домі.

— Досить мені, — сказала, — радіо в минулому, все життя було радіальне — як барабанний марш!

І я побачив її вицвілі, сині, майже замерзлі очі й подумав, що схожу фразу вже чув, але не міг згадати де, і по-своєму на неї жахнувся, бо долинула ніби з іншого світу, а може, господиня на той мент швидко обросла кригою і голос почувся з-за тієї криги, точніше із глибин її занурення в собі. Саме тому музику міг відчувати тільки натуральну: настроїв у собі чи розлитих у повітрі, в лісі, вона пливла від хат, землі чи від неба над нею. Часом мені здавалося, що й господиня не потребує радіо та інших звукових відтворювачів, бо таки наповнена тією натуральною музикою, і саме вона рятує її від зіткнень зі світом, а їх, зіткнень, вона, здається, цілком перестала потребувати у своїй повільній ході в ніщо. Коли таке відчував, самотність починала з’їдати мене, і я, як і того дня, для мене вельми пам’ятного, кидався геть із цього забитого кригою дому, бо починав його жахатися.

Отож майже біг, щоб таки встигнути на електричку, — гнала незвідана сила, і думав, що люди сходяться в товаристві саме тому, що бояться самотності, отож сходяться поміж себе і витворяють довкола безліч непотрібної мотанини та й шумів, крутяться у світі млиночками, зачинають якісь справи, бо знову-таки бояться самотності, тобто зустрітися віч-на-віч із собою реальним, бо коли те стається (це часто прочував і сам тут, серед лісу, де проз пролітають недовідомі потяги), саме тут, серед знайомих незнайомців, життя з’єднує розсічене коло, а коли так, годі стає втекти від себе. Отоді переді мною постає чи виникає спокійне, скрижаніле й майже мертве обличчя господині, яка не тільки не боїться зустрічатися віч-на-віч із собою реальною, але давно те вчинила і не відчуває від того гризот, а щось близьке до незбагненного задоволення, — здається, саме такого задоволення я найбільше й страшився.

Якось один із моїх приятелів, котрий зараз у провінції й пише звідтіля смутні, майже розпачливі листи (до речі, згодом він повернувся до Києва, одружившись із киянкою, ми й досі з ним вряди-годи зустрічаємося), сказав:

— Боюся вмерти в глушині, боюся сільських убогих кладовищ!

Ми тоді були на збиральних роботах у селі, і якась сила загнала нас на цвинтаря, розташованого серед поля й оточеного посадкою. Але всередині дерев не було, а росла чомусь сама лобода, але напрочуд велика, м’ясиста, дереваста, соковита.

— Це страшно! — сказав мій товариш, і мені чомусь стало смішно, бо людським ілюзіям, як бачив, немає меж, отже і в небутті люди прагнуть до стадності, а це значить, що людина, як отарна істота, глибоко ворожа самотності, їй і похованою прагнеться бути ліпше не серед поля, в оточенні вбогого ряду хрестів, а на великому цвинтарищі, десь такому, як Байкове. Ось чому, гадаю я тепер, майже проживши свій вік, християнські анахорети вважали, що, відходячи в пустелю, вони чинили подвига, адже подвиг — то надзвичайний учинок, тобто винятковий. Зрештою, і мене поривало вирватися із цієї станції, малого поля, щоб таки втопитись у великому місті, на цвинтарі велетенському, серед шумних людних вулиць і серед миготливих реклам у жвавій рухливості юрби, хоча це все лише декорація і гра, отакий собі вертеп, але в отих порухах, очевидячки, проростає в мені одвічний отарний інстинкт.

Назустріч ішла дівчина, ми пильно подивилися одне на одного, але не привіталися; очевидно, була нетутешня, бо досі її не зустрічав, а може, з району, що був по той бік колії, — тих людей знав менше, принаймні в обличчя.