Читати книгу - "Фрагменти із сувою мойр. Частина 1. Кросворд, Шевчук Валерій"

Дівчина обережно йшла дорогою, ніби охайна кішка, оминаючи замерзлі калюжки, ламався під ногами скрижанілий сніг, а я подумав, що вона належить до отих спокійних та охайних, для яких найвищий смисл та задоволення дотримувати в домі чистоти; зрештою, про це свідчила її приладнана до тіла одежа.

Сутінь начебто побільшала, а біля лісу стала м’яка, однак робила заслону дерев густішою й примарнішою.

Виходжу до станції. Станційні будівлі завжди стандартні, навіть у барві стін. Схожі, якщо можна так порівняти, до сонливого голосу з вокзального репродуктора. Вискакую сходами на перехідного моста, зупиняюсь на хвильку — електричка вже вглибині з’явилася. На пероні картинно розкидані люди, з висоти вони наче розставлені шахові фігури. Повітря пахне горілим вугіллям, а вугільний пил повсюди: на металевих конструкціях, сходах, на снігових плямах, які від того почорніли, і, як мені здалося, на тих розкиданих по шаховій дошці перону, непорушних і ніби примерзлих до асфальту фігурах. А найбільше курява покрила прикріпленого до стовпа круглого годинника, через що його стрілки проглядали ніби в тумані.

Відтак хвилинна стрілка здригається й перескакує на поділку вниз, і цей акт, здається, вчинив диво: шахові фігурки на дошці перону раптом зарухалися й почали пропорційно на ньому розміщуватися, ніби та стрілка запустила стародавній механізм із верткими ляльками. Я ж серед цих людей не лялька — і не тому, що вони гірші чи ліпші за мене, а тому, що вони, вирушивши в поїздку, мають мету, а я її не маю — просто піддався страхові чи поруху недовідомих первнів, що мене сюди пригнали.

Отож, керований тим інстинктом, я і ввійшов до електрички, яка прибула на станцію саме тоді, коли туди прийшов. Перебіг поглядом ряди лавок уже всередині й сів, де було місце, не вибираючи. Тільки тоді помітив: сусідкою в мене виявилася дівчина, притому ніби із знайомим обличчям. Можливо, був трохи збуджений думками та ескапічними настроями, отже зворушений більш ніж звичайно, а ще мені здалося, що й вона мене впізнала, тому переборов звичну несміливість щодо осіб іншої статі і спитав, чи вона часом не вчилась у Київському університеті.

— Звичайно, — спокійно відповіла. — На тому ж, що й ви, факультеті, тільки курсом старша.

Моє запитання було дурне, бо всі ми на факультеті й справді одне одного знали в обличчя, хоча коло знайомств між курсами було обмежене. Але хлопці, знайомлячись із дівчатами, завжди ставлять їм дурні запитання.

Так ми й розбалакалися. Виявилося, що має долю на кшталт моєї, але, на відміну від мене, живе в Києві, а призначення дістала на таку ж станцію, що і я, тільки від Києва дальшу на дві зупинки. Отож щодня туди їздить, а після уроків повертається. Звісно, сказала, це пристановище тимчасове, поки розшукає роботу в Києві, але мусить миритися.

Розмова потекла вільно й невимушено, бо жили приблизно в однаковому світі, але що мене здивувало: знала про мене більше, ніж я про неї; наприклад, знала, що я був видатним студентом (саме так і сказала) і дивується, що мене не залишили при якійсь кафедрі, а кинули в глушину, де мені явно не місце.

— Не така й глушина! — заперечив я, — адже до Києва рукою дотягтись. А не залишили з простої причини: людина я цілковито аполітична.

— То вступіть у партію, — розважно сказала, — і всі проблеми! Це ж звичайна формальність!

— Річ у тім, — тихо, але твердо сказав я, — що для мене це не звичайна формальність.

— Тоді вам кар’єри не здобути, — тим-таки розважним тоном мовила. — Хіба ліпше згубити себе десь по закутках?

— Наукою займатися хочу, — відказав. — Наукою, але, вибачте, не проституцією від науки.

Вона засміялася.

— О, то ви з характером! Мені це подобається!

І дивна річ. Сказати по правді, на дівчат я задивлявся, але діла з ними не мав. І на те були свої причини. Перше: не до кінця розмився дитячий комплекс страху перед особами іншої статі. Тобто якось часткою душі лишився недорозвинений, як це буває з чоловіками: дехто з них навіки залишається пацаном і тільки під старість це усвідомлює, а може, й ні. Друга причина серйозніша: я мав перед університетом нещасливу любов, отож вельми переймався студіями, особливою вродою не визначався, тобто в мені, очевидно, було вельми мало того чоловічого, що викликає інтерес у дівчат, тим вони мене своїм магнетизмом не дуже й турбували, а я, як нормальний бевзь, волів милуватися чи надихатися від них здалеку. До речі, пізніше Іра, — саме так звали мою нову знайому, — призналася, що я їй і в студентські часи подобався, але видавався такий самозаглиблений, зосереджений і такий неприступний, що навряд чи міг помітити її. І справді, того, що їй подобався, я так і не запримітив, бо навіть у голову не клав, що міг комусь подобатися. Був переконаний, чи так мені здавалося, що цим дивним істотам подобатися мали чоловіки мускулясті, костоголові, із завойовницькими інстинктами. Я ж завойовником ніколи не був, бо вважав, що належу до породи людей, які прийшли не завойовувати світ, а пізнавати. Пізнавати ж світ, гадав я, це і є займатися наукою. Жінка ж, на моє тодішнє переконання, завжди уподібнюється до фортеці, яка тільки тоді виправдовує своє призначення, коли її беруть в облогу й завойовують, а чи ні, чи відіб’ється від ворога, чи буде ним захоплена — недаремно слово "захоплений" полісемантичне і означає, з одного боку, "завойований", а з другого — "повний зачарування". Отже, тільки тоді жінка захоплюється, коли її беруть пристрастю, тобто захоплюють. Я ж був у цьому світі фортецею сам, а фортеці в наступ не ходять, їхня місія оборонна, тобто захист певного місця. Ось чому став цілком самотній, бо моє призначення — оберегти власну фортецю чи башту, а не захоплювати чужі. Один мій знайомий сказав, що це ознака егоїзму. Можливо й так, але інакшим бути не можу, бо така моя природа. На моє тверде переконання, людина не творить себе, а здійснює, а природа її закладена в ній вишньою силою.

Але тієї випадкової зустрічі все в мені порушилося, може тому, що тоді не рефлектував по-інтелігентському, а мене ніби підхопив стрімливий потік і поніс, покотив, я ж не мав ані сили, ані бажання опиратися; одне слово, стало з дівчиною легко й просто; я невимушено теревенив, так само й вона, і ми незчулися, коли дісталися київського вокзалу.

— Провести? — запитав я.

— Ну, в мене свої справи, а у вас свої, — відказала й ніби відмежовувалась.

— Але ж не маю справ, — мовив щиро я. — Тікав із глушини!

— Ага! — тріумфально сказала вона й переможно всміхнулася. — Все-таки глушина гнітить!

— Звісно, гнітить, — згодився я. — Бо ще не знайшов своєї гавані.

— У мене й справді море справ, — серйозно повіла. — Я ж не розраховувала на зустріч із вами, — і вона знову всміхнулася, а коли всміхалася, обличчя її ояснювалося.

— Поблукали б київськими вулицями, — розчаровано протяг.

— Може, іншим разом, — відказала. — Справді, сьогодні зайнята.

— Коли ж буде той інший раз? — схопився я за ту нитку.

І вона раптом спохмурніла чи посутеніла на мент, десь так, як отой ліс, на якого любив дивитися з вікна на своїй станції.

— Щось не так? — спитав.

— О ні! — засміялася. — Це я згадала одну річ. До речі, ви підсіли до мене випадково чи знамірено?

— Абсолютно випадково, — запевнив я, і це була правда. — Людина без мети все чинить випадково. То ми ще зустрінемося чи ні?

— Хіба знову випадково, — загадково всміхнулася вона.

— У вас хтось є? — спитав навпрямець.

— О ні! Але в мене безліч справ. Я й справді дуже зайнята людина. І ліпше про це не питайте.

— Але ж чому? — здивувався я.

— Тому, що у вас своє життя, а в мене — своє, — холодно відказала.

— А чому спитали: чи випадково до вас підсів?

— Просто з цікавості!

Більше пояснень не виклала, а її несподіваний холод мене отверезив. Тобто весь час, поки їхали, був ніби в тумані, запаморочливому й п’янкому, але туман, мигнуло в голові, завше туман, тобто будь-яке сп’яніння минає, а коли випито забагато, то відомо, що настає, — похмілля, отже нічого корчити із себе ідіота. Похмілля, здається, на мене й найшло — розмова ставала неприємна.

— Гаразд, — сказав на позір легковажно. — Проведу вас до трамваю чи тролейбуса, і зустрінемося через п’ять років.

— До тролейбуса, — мило всміхнулася вона.

Провів її до кінцевої десятки. Іра ввійшла й сіла на вільному місці. Ну що ж, нехай заграє туш, і я спокійно розверну голоблі. Але тут сталося ще одне — маленьке, а може, й ні, тобто, може, й не мале: ми зустрілися поглядами: я — на тротуарі, а вона — по той бік скла, і не могли розвести поглядів. Стояв, по-дурному всміхаючись, і не міг не дивитися, бо щось там у ній сталося. Сказати по правді, не була красунею, може, і з певними вадами: довгообраза, ніс задовгий, вуста безвольні й загрубі, але за заслоною скла вона почала розквітати, як квітка, і за мент стала прегарна: ось чому не міг відвести погляду. Нестерпно захотілося вскочити до тролейбуса, і коли б це вчинив (був твердо певний), холод поміж нас навіки пропав би. Але я людина стримана і сторожка, а відтак не здатна на афектовані вчинки, тобто розум у мені завжди долав почуття, тим більше, що цілком певно здалося: вона, не відводячи від мене погляду, не просила, а вимагала, щоби почав її завойовувати, а це значило: мав би перестати бути самим собою. Тому в тролейбуса не вскочив, тільки звів привітально руку, коли той рушив, — це вчинила й вона. Всміхнулась печально, а я поспішив з цього місця, щоб якось зібратися з думками, — був-бо переколошканий і схвильований, а такі речі зі мною вельми нечасто трапляються. Може, тому, як сказав приятель, що я егоїст? Не знаю. Найпевніше тому, що не належу до племені завойовників і переконаний: кожен завойовник більше втрачає, як завойовує, але ніколи не усвідомлює власних утрат. Очевидячки тому, що, захоплюючи чужу фортецю, свою тратить, а в найкращому разі володіє обома, а отже, розпорошується.

Ішов Безаківською вулицею до бульвару Шевченка, відтак до рідних мені корпусів університету, але біля поліклініки, в якій колись помер Михайло Коцюбинський, завернув до Ботанічного саду, бо запраг хоч би відносної самоти. В цьому була іронія: від самоти тікав, а тут шукав самоти. І це, можливо, тому, що людина до всього звикає, а водночас не хоче звикати, тримається давніх думок та приписів, а заразом ламає їх і змінює.