Читати книгу - "Фрагменти із сувою мойр. Частина 1. Кросворд, Шевчук Валерій"

У мене щось схоже: звикаю до глушини і не можу звикнути, мені там часом цілком добре, а отже, нестримно кудись пориває. Звісно, не належу до тих, хто боїться сільських цвинтарів; зрештою, молодим був іще переконаним матеріалістом, отож намагався не думати, що буде зі мною, як покину світ, але думки про те турбували, стискаючи серце залізним обручем. Отож саме тоді, в Ботанічному саду, ця думка невідь-чому чавко стисла мені горло. Тільки-но відбув романтичну зустріч, мав би, як знамірювався, обмислити те, що сталося, натомість заполонило оце відчуття, і мені нестерпно захотілося чи напитися (хоч загалом я непитущий), чи закурити — палити став віднедавна, саме тоді, коли оселився на станції і коли тисла мене самота. Алкоголем людина часто гасить бунти в собі чи в душі своїй, чи проти неї, бо бунти в собі — це бунти в душі. Коли ж послатися на стародавні душевники (це знаю тепер, а тоді ще про ті мудрощі не відав), то вони вістять, що душа не одноцільна, а, як і людина, набуває різного наповнення. Тобто людина може наливати її живою водою або водами сморідливими, відтак душа, як сказав загадковий Г. Т. на початку XVII століття, "творить усе: чи лихе, чи добре". Душі бувають ситі й неситі. "А неситій душі все мало", тож "хто душу собі оберігає, той її і остерігає", отже, і над душею в людині є керманич, і ним може бути тільки одне: розум, а точніше ум. Бо, як сказав ще Кирило Транквіліон-Ставровецький у "Дзеркалі богослов’я" від 1618 року: ум і розум таки різні речі: "Ум — це саморослість душі, тобто джерело всякого розуму людського, розум же зовні в душу приходить. Коли чого навчишся і зрозумієш — це і є розум. А ум у душі сам од себе розумний". Що це значить? А те, на думку давнього мислителя, що ум вирощує та ж таки душа для самоконтролю свого лихого чи доброго. Отже, керманича вона створює собі сама — ось що значить саморослість.

Але я знову замудрив. Коли трапиться, може, цій історії читач, прошу в нього вибачення. З другого боку, не прошу, бо коли йому стане цікава історія старого книжника, то мусить витримувати й напругу його мозкових акумуляцій, тим більше, що цю історію названо "Кросворд", а слово це значить перехрещення ходів, бо саме слово "крос" — це "хрест" англійською. Але цей мій кросворд ускладнено ще й тим, що його загнані в клітинки слова складають ще й ребуси, ось чому я вживав раніше обох слів — кросворд і ребус — в одному ряду. А ребус, як відомо, слово французьке і значить загадку, що складається з речень, малюнків, усіляких знаків, фігур, і його можна розгадати, коли правильно розкласти малюнки, фігури на слова чи окремі звуки; а коли ребусом є слова, то вони, чи літери, мають також організуватися в певному порядку. У житейському ж кросворді-ребусі фігури — це ти сам, а ще люди, котрі тебе оточують, а малюнки — це сцени з життя. Отже, досі, як було сказано, я творив кросворд, а в ньому постала й перша складність — ребус, тобто моя зустріч в електричці з Ірою. Зі свого невеличкого досвіду стосунків з особами іншої статі (цей досвід, до речі, так і залишився невеликим і досі, коли голова моя злисіла, зуби майже випали, а обличчя зморщилося) я дійшов висновку, що жінки люблять напускати туману навіть ясної погоди, люблять здаватися таємничими, загадковими, і це з простої причини: таємниця вабить. Отож крутять і викручуються, ховаються й показують, наближаються і віддаляються, одне слово, колотять білий світ і ті стосунки, як тільки можуть і вміють. Тобто вони ніби риба у воді, яка обкушує приманку і щосили намагається бути неспійманою, а ми — гачки, і живець наш цілком елементарний; точніше, ми — рибалки зі своїми гачками, але вони щось складніше за рибу, бо не тільки прагнуть насититися живцем, а, не заковтуючи наших гачків (деякі, правда, заковтують, відтак страждають, коли рибалка виявиться немилосердний), зловити хочуть того рибалку, отже, їхня таємничість і є їхніми гачками, яких вельми винахідливо витворюють. Такі речі досить добре розумів і тоді, коли сталася та історія-ребус, котра не дає, як видно із цього скрипту, спокою мені й дотепер, але розумів це не умом, за Транквіліоном, а таки розумом, який прийшов до мене ззовні, тобто від науки.

Однак у моїй ситуації так легко розв’язати ребуса не випадало. Річ у тому, що вона, тобто Іра, відмовилася від зустрічі зі мною, покладаючи можливість нашого здибання на ще одну випадкову зустріч, якої в умовах великого міста може й не трапитися. З другого боку, отим невідривним поглядом через шибу тролейбуса явно мене провокувала й давала прозоро зрозуміти, що я їй не байдужий. Чи то була одна з формул жіночого кокетування, коли жінка, навіть не бажаючи зближуватися з чоловіком, однаково його надить і дістає від того внутрішнє задоволення? Цього я не знав. Зрештою, то байдуже, коли більше з нею не зустрінуся чи зустрінуся, як сам сказав, через п’ять років. Але я вже пустив у цього скрипта речення, котре мене викриває: сказав, що пізніше Іра мені зізнається, що в університеті до мене приглядалася і я здавався їй надто неприступний. Доскіпливий читач, який не проґавив цієї фрази, може миттю здогадатися, що історія моя з Ірою на цій першій сцені не закінчилася, а тільки почалася, і це правда. А річ у тім, що вона хоча й обкусала мою наживку і зникла у глибинах вод, але дала зрозуміти: у водоймищі не вся риба байдужа до моїх наживок, відтак коли клює, жоден рибалка місця ловитви не покине, а наживить гачка заново, — ось що найпевніше означав той невідривний погляд крізь шибу. Та й ще дещо. А те дещо була єдина інформація, яку видала: щодня їздить електричкою (хоча може бути, що не тією самою) і щодня проїжджає через мою станцію. Отже, маючи наполегливість і терплячість, я міг ще раз виловити її з тієї води, але за умови, коли до цього активно візьмуся, тобто почну її шукати й виловлювати, вийду зі своєї пасивної нерушності і стану завойовником, як міг би ним стати, коли б ускочив до тролейбуса і не захотів би її так просто відпустити. Отже, її моя інертна позиція не задовольняла, її ж бо в мені пізнала, а може, пізнала ще раніше, придивляючися в університеті й відчувши те фібрами душі, — тим і зумовлювалися провокування, які відзначив. Важило тут ще й інше: сказала, що в неї нікого нема, отже об’єктивної причини для нашого незнайомства не було. Але що значить: вона дуже зайнята людина? Школа? Але я так само зайнятий у школі, а дозвілля маю досить, хоча в неї немало забирають переїзди. Отже, дуже зайнята була не лише в школі, де працювала, а й у Києві, де жила. Але я про неї нічогісінько не знав, значно менше, як вона про мене. Здається, була киянкою, а не так, як ми, прийшляки, які бездахо бовталися чи в самому місті, чи в його околицях, як оце я. Коли ж була киянкою, то мала тут батьків, братів, сестер, можливо, діда чи бабу, чи обох, чи могили на одному із цвинтарів; коли живеш не сам, не все складається як бажаєш, часом живеш не для себе, а й для когось, хтось може бути хворий, калічений та й мало що — над цим я, зрештою, не бажав замислюватися; головне, що вона "нікого не мала". Бо коли б оте останнє було, мені треба було б вимести цю маленьку пригоду з голови, адже я, як незавойовник, ніколи не дозволив би собі від когось дівчину чи жінку відбивати, тобто руйнувати чийсь уже складений інтим. Тут я категоричний, бо мав певною мірою римо-католицьке виховання, хоча культових закладів не відвідував та й не відвідую й досі, а тоді був ближчий до атеїзму, як до віри через конфесію; згодом у цьому мої погляди скоригувалися, але до теми це не стосується. Скажу тільки, що мати моя була старанною відвідувачкою костьолу, а батько — ні, бо батьки — продукт атеїстичної епохи. А я тоді був твердо переконаний, що fecit deos primum timor[1].

Отак я сидів на лавці в Ботанічному саду, курячи сигарету за сигаретою, аж доки відчув, що змерз. Тоді повернувся тією ж дорогою на вокзал, зовсім забувши про наміра відвідати книгарні чи поблукати наповненими звабними очима та постатями вулицями, — чомусь дивитися на київських красунь стало нецікаво. Отож дочекався найближчої електрички й повернувся додому, де мене чекало вікно і ліс углибині, який так само, здавалося, ховав у собі безліч таємниць.

5

Але, як сказав Теренцій, "amantes — amentes"[2], і я пересвідчився в тому на власному досвіді. Та сталося це не відразу. Першого тижня провів цілком спокійно, ведучи звичайного способа існування, але чи саме такий час відведено для проросту цього насіння (чи бацил хвороби), чи недостатня наповненість життя подіями, ба й порожнеча його, чи, може, як думаю зараз, якісь чарівницькі чи відьомські дії дівчини щодо мене (це могло відбуватися на енергетичному рівні через навіювання), але поступово спокій почав утрачати, і перше поле, де виросли ці квіточки, були мої сни. Удень майже не думав про того незначного епізода: що, зрештою, сталося: випадково зустрівся з напівзнайомою людиною, потеревенив — нічого ж бо не сталося! Але щось сталося, бо Іра почала з’являтись у мої сни еротично, явно мене зваблюючи. Ми десь блукали чи піщаною косою біля моря (до речі, біля моря ніколи не був), ноги вряди-годи засмоктувалися, і ми зі сміхом виривали їх із полону; незмінно бачили якогось невеликого катера, на якому веселилася, п’ючи й танцюючи, компанія розшалілих молодиків та дівчат; а коли доходили до краю коси, катер раптом зникав, ніби провалювався під воду, і нам у вічі починав дути гарячий, солоний і мокрий вітер. Тоді ми повільно роздягалися, невідривно дивлячись одне на одного, десь так, як через скло отого тролейбуса; я з одного боку коси, яка в цьому місці була метрів на п’ять, а вона з другого; відтак, не відриваючи поглядів, ішли неквапно одне одному назустріч; потому вона лягала на пісок, і я легенько водив пальцями по її тілу, а вона заплющувалася, і на її тілі тремтіли прозорі краплі води, що їх закидав до нас вітер із хвиль. Я нахилявся й цілував ті місця, де були краплі, ніби випивав їх, і, що дивно, були не солоні, а солодкі та хмільні. Тоді наближався до її струнких персів, на лівому була більша родимка, обціловував і їх, засмоктуючи, як дитя вишню, сочка, а вона сміялася й гладила мені волосся.