Читати книгу - "Розсiчене коло, Шевчук Валерій"

Тут-таки, за столом, сідав писарчук, який скорописом записував мовлене. Після переслухання він перебирався до столу в кутку покою, де переписував усе начисто, при цьому справлявся про незаписане чи недобре почуте в позивача, який підходив до його столу. В цей час пан підстароста, коли бувало завізно, приймав другого скаржника, свідчення якого записував другий писарчук. Перший тим часом переписував свого скорописа ще раз начисто і подавав його панові писарю, що сидів за поважнішим столом на поважнішому стільці, але меншому й не такому пишному, як стілець пана підстарости. Перед паном писарем лежали "Книги записні справ замку житомирського государського за держави його милості короля Стефана Баторія і уродженого його милості пана Симеона Матвієвського, старости житомирського", туди він переписував перепис писарчуковий; по тому закликав позивача, а коли треба — свідків, і вголос читав їм зазначене для остаточного ствердження. Чернетки, як правило, викидалися, але я їх забирав собі невідь-навіщо, а отепер використовую у цій книзі, в якій описую свої гризоти, жалі й болісті душевні, викладаючи як інтермедіуми до дійства мого життя, одне — через те, що вони — частина мого дійства, раз я їх записував, а друге — цікаво роздивитися будь-якому розумному читальникові, яке життя кипіло довкруги мого малого світика, в якому пробував.

Отож у цей сьогоднішній день, року Божого 1582, я записав скаргу пана Стефана Пилиповського на землянина повіту Київського пана Богдана Стрибиля про те, що року тепер йдучого 1582, не дбаючи на суворість права посполитого, пан Стрибиль пограбував підданого пана Стефана і взяв коня з возом і з хомутом, а на тому возі була бочка пива та інших речей чимало.

Отож пан Стрибиль зовсім не дбав про суворість права посполитого, а налетів зі слугами на воза, що спокійно собі трусився дорогою, запряжений благим конем, сліпим на одне око, і з візницею, підданим пана Стефана, Юхимом, який сподівався, привізши бочку, що пан йому вточить дзбанка пива, і в передчутті того їдучи усміхався. І був той візниця, як і його кінь, сліпий на праве око, а нахідці напали саме з правого боку, тож ані кінь, ані Юхим не встигли й сколихнутися, натомість сколихнули візницю якісь сильні руки, і він відчув, що вже не їде, а летить, розкинувши вбоки ноги й матиляючи п’ястями. І поки він летів, драпуги скочили на воза, вдарили канчуком мізерного й сліпого на праве око коня, і той помчав, наскільки міг. У цей час Юхим із гухом приземлився, аж здвигнувся увесь, аж на короткий час його сліпе око почало бачити, а побачило воно червоне розсічене коло, яке спалахнуло вогнем і в мент згоріло, бо візниця Юхим на мент знепритомнів. Коли ж отямився, помітив, що тримає в руці батога, і з розпачу підхопився і почав бити тим батогом по пилюці, а за хвилю покрився нею з ніг до голови, і сліпе, і зряче око його ворочались ув очницях, як колеса, а рота було роздерто у крикові, і з того рота випадали, як тлусті великі черв’яки, лайливі слова та прокльони в честь землянина Київського повіту пана Богдана Стрибиля.

У цьому місці пан житомирський підстароста Іван Станишівський звелів перебити візника Юхима, який приїхав до Житомира разом із своїм паном Степаном Пилиповським.

— Стривай, Юхиме! Ти сказав, що напали збійники з правого боку, а ти сліпий на праве око. Отже, не бачив їх, а коли опритомнів, то теж не бачив напасників. Звідкіля ж знаєш, хто то був?

Юхим завмер, здивовано розтуливши рота, а пан Пилиповський замість нього сказав:

— Тут багато знати не треба, ваша милосте! Хто б таке свинство міг учинити, як не пан Богдан Стрибиль, давній мій і нерозлийний ворог.

— Цього доказу для уряду замало, — сказав пан підстароста.

— Але ж… але ж… — заїкаючись, здобувся на голос Юхим. — Пане мій дорогенький, але ж…

— Що, але ж… — підігнав його пан підстароста.

— Але ж у мого пана, прошу панунця, інших ворогів поки що Бог милував. Отож усі знають, що то був пан Богдан Стрибиль, бо коли б то не був пан Богдан Стрибиль, то це б кінець світу почався. Всі знають, що мій пан нападає на пана Стрибиля, а пан Стрибиль на мого пана, і так було ще за батьків їхніх.

— Чи правду сказав ваш підданий? — спитав Іван Станишівський.

— Цілковиту, — поважно згодився пан Пилиповський. — Так було за батьків наших і за дідів. Окрім того, ми знайшли їх допряма п’яних, бо випили троє цілу бочку пива, в поблизькому ліску, лежали вони й хропли, аж листя з дерев, перепрошую, падало, ну, ми їх там трохи того… ("Цього не пиши!’’ — наказав він мені), і я мушу про цей ґвалт на мою людину і моє добро зголосити, щоб записано це було, скарга моя й повідання, до книг записних справ.

І він звів голову, ніби був з чогось гордий.

Я уявив собі цю сцену. Пан Богдан Стрибиль із своїми супротивниками не мав терпіння далеко відбігати, отож вони й заскочили в поблизький лісок, зупинили розпаленого і схвильованого одноокого коня; не гаючись, вибили із бочки дно й почали по черзі мочати в тій бочці вуса, смокчучи спрагло напій. Відривалися не для того, щоб поступитися ближньому, а щоб віддихатися і краєм ока зирнути собі на живота, який помалу роздувався, від чого тепле задоволення колихало їхні серця; у час такого перепочинку мочив вуса й лице у пиві другий, а коли перший і другий оддувалися, припадав до бочки третій. І поступово вони заглиблювались у бочку глибше й глибше, і вже треба було, щоб хтось другого тримав, аби не шубовснув у пиво, тоді б зіпсував напоя, а може б, і похлинувся. І животи в них все кругліли й кругліли, роздуваючись, і коли позирали, як це чиниться, ставало весело всім трьом, отож вони вряди-годи й ґеґотали, вишкіряючи зуби, але все одно надовго відірватися від бочки не могли. І коли це чинилося, візник Юхим, який доста вже накричався і налаявся, збагнув, що тут, у полі, його ніхто не почує, хіба що ті драбуги, що можуть повернутися до нього, а тоді хто зна, що з того могло б вийти, отож візник Юхим злякався непомалу, і страх надав йому не тільки сили, але й неймовірної прудкості ногам, і він помчав дорогою, знімаючи хмари куряви, широко розтуливши рота, але вже з опаски на драбуг не лементуючи, ніби паленець, і біг він так швидко, як ні до того, ні опісля не бігав. І тільки коли вскочив до села, яким володів пан Пилиповський, його очі, одне сліпе, а друге зряче, знову почали крутитися в орбіті, і з рота понеслися відчайні зойки:

— Убивають! — горлав він, аж усе птаство, що сиділо на деревах, стовпах, і парканах, і стріхах, і під стріхами злякано познімалося в небо і тривожно зацвірінькало, заґелґало, закрякало й заверещало. — Ой, убивають! Людоньки, серед білого дня розбій!..

Тоді пан Стефан Пилиповський скочив на коня, а з ним четверо слуг, і за мить ока вони оббили пиляку довкола візника Юхима аж так, що той потонув у хмарі, і пилюка забилась йому в рота й носа, в сліпе і в зряче око, через що він замовк і почав чхати не менш потужно, як кричав, викидаючи з себе ту куряву. І тільки тоді зміг розказати панові Стефану та його людям про свою біду. І пан Стефан Пилповський не гаяв часу, а ввігнав остроги в кінські боки, і добігли вони до ліска саме на ту пору, коли пан Богдан Стрибиль зі своїми супровідниками дожлуктали все пиво, хіба що на дні ледь-ледь бовталося, і схотіли злізти з воза, а що були більше круглі, як пласкі, то покотилися з того воза, як хто вмів, а більше, як грушки чи яблука, коли яблуню трусять; впали кожен на спину, розкинувши руки й ноги і повиставлявши велетенські животи, ніби готувалися народити для цього світу по чортяці, а з їхніх розтулених пащек щось гарчало, туркало, фуркало, пухкало, хрипіло, булькотіло, крекотіло, сипіло й шипіло. І, може, вони своїх чортяк у тому ліску щасливо б понароджували, коли б не приспів пан Пилиповський із людьми і не почали їх тусати й шмагати канчуками. Кожен із людей пана Богдана Стрибиля та й сам пан Богдан, коли їх різали канчуком, підскакував над землею, на мить над нею провисав і горлав: "Ой-йой-йой!" — але не прокидався, відтак з гухом падав, ніби лантух, і видавав рипливого звука, після якого все тонуло в нестерпучому смороді; коли ж той сопух трохи розвіявся, пан Пилиповський наказав порозбирати їх з одежі, позабирати їхню зброю, бо більше нічого не мали, поклав усе те на воза і від’їхав, покинувши на радість комарам три роздуті, білотілі і чорнолиці (від бруду й засмаги) барила, які так і не переставали хропти та свистіти носами.

Пан Іван Станишівський, почувши цю історію, звісно, не так прикрашену, як це дозволив тут собі я, почухмарив пером поза вухом і сказав:

— Хай пан писар запише цю історію коротко, боюся-бо: завтра постане переді мною зі скаргою пан Богдан Стрибиль.

— Женіть його, пане мій, з-перед очей, як збійцю й напасника, — спокійно сказав пан Стефан Пилиповський. — Або ще ліпше за збій накажіте посадити його в хурдигу, бо напад його злодійський.

— Було б не зле, — сказав, почухуючи пером позавуш пан житомирський підстароста. — Але боюся, що доведеться посадити в хурдигу вас обох.

— А мене за що? — обурено виїукнув пан Стефан Пилиповський. — За те, що вліпив йому кілька разів за моє ж пиво?

— Про те, що ви їм удіяли, я завтра довідаюся, пане Стефане. Завтра чи позавтра, коли вже той пан Стрибиль очуняє.

— Але я наполягаю на записі в книгу справ, — мовив урочисто пан Стефан Пилиповський.

— Ваше право, — мовив коротко пан житомирський підстароста.

Розділ II

Наступного дня, коли Юстина рушила до церкви (ходила туди щодня), а я до замку, наздогнав її і сказав, намагаючись вигнути груди колесом й освітити її соколиним зором:

— Доброго ранку, Юстино, чого це ти така горда, що й не глянеш на мене?

— Іди своєю дорогою і не руш мене! — сказала зимно вона.

— А може, нам по дорозі? — півнякувато спитав і аж самому стало гидко: який тонкий у мене голос!

— Не по дорозі нам і не приставай! — сказала вона, не дивлячись на мене і швидко йдучи, ніби і я не міг іти швидше.

— Чи ж не бачиш, що подобаєшся мені, Юстино, — сказав я, вже й не так по-соколиному дивлячись. — Хочеш, прийду до тебе ввечері в садок, розмовимося.

— Відчепись! — скрикнула вона, вже майже біжучи. Я теж пришвидшив ходу, і ми бігли.

— Може, когось маєш, Юстино, — сказав, — чи вже заручилася, скажи — і відстану.

Тоді вона раптом стала, аж мало не наскочив на неї, і подивилася дивними, гейби мертвими очима. — Маю жениха, — сказала крижаним тоном. — Христа! Йому й служу й чистоту свою бережу, він і душу, й тіло моє стереже від усякої скверни.