Читати книгу - "Павло-диякон, Шевчук Валерій"

Чому? Можливо, тому, що при головнім болі Лазар таки не міг дати собі ради, а отже, в собі преосвященний відчував не лад, а хаос, через що уподібнив біль вітру. Щодо комишу, то це алюзія на слова Ісаї: "Людина гне свою голову, як комиш" (Ісая, вірш — 5), і це чинить тоді, як сказано в того-таки Ісаї, "коли морить людина душу свою" — ось чому в вірші старого поета з'явився той скарбезний чорт.

Більше Дмитро не розпитував. Було ясно, що Павло-диякон — це, найочевидніше, не реальна істота, a fictio person ае*, зрештою, уві сні він того Пав-ла-диякона також не бачив, той був тільки згаданий, отже, не став навіть утіленням, а тільки фікцією. Коли ж так, то найліпше, що міг учинити — викинути ці небилиці з голови, як і порадив йому розсудливий отець Спиридон.

Але виявилося, що це найскладніше, бо з голови Павло-диякон не викидався, а сидів там міцно забитим цвяхом, і хоча після розмови із Спиридоном Дмитро намагався не думати про те fictio person ае, вряди-годи думки про Павла-диякона знову з'являлися, через що його не забував. А ще, можливо, тому, що, прокинувшись після того сну, першою думкою його стало: у видінні через преосвященного отця архієпископа напоумлював його, Дмитра, не хто як Творитель — от чому злегковажити свою фікцію не міг. Через це вирішив надчікувати нагоди, коли випаде можливість перебалакати з головною персоною його сну, явною та реальною — самим архієпископом.

4.

І нагода ця трапилася наступного дня: Лазар Ба-ранович через служку покликав його в свої покої. Застав владику в домашньому вбранні, той сидів у кріслі з блідим і випитим обличчям, яке білістю своєю майже зливалося із сивим волоссям, а коли Дмитро прийняв благословення, Лазар кволим голосом попросив, щоб молодик допоміг йому в переписі його "Книги смерті", яку щойно завершив і хоче, щоб вона, як і раніше написана "Книга молитов", побачила світ у Новгород-Сіверську ще цього року — обидві складають, можна сказати, цілість, і він не хотів би їх часово розривати. І Баранович почав докладно оповідати, який концепт кладеться в основу однієї й другої книги і чому йому важливо приспішити з виданням — біль голови став йому такий нестерпний, що боїться, чи витримає. Отже хай його "Книга смерті" стане ніби персональним для нього ars morendi, якщо на те ЗВОЛИТЬ Господь.

— Це не зволення до послушання, — м'яко сказав Лазар, — а прохання, від якого можеш, юначе, й відмовитися.

Але Дмитро знав, що це лише формула, яку любив уживати Баранович, бо хто, з дурної голови, осмілився б відмовитися від такого прохання, більше допущений до преосвященного не бував.

— З радістю допоможу у вашій праці, преосвященний отче, — покірливо сказав Дмитро. — Це буде не лише поміч, але й наука мені, за яку буду завжди вашій милості вдячний.

І тут він побачив, що на нього зорять важкі, старечі, випиті й почервонілі через безсоння очі владики, які зовсім так само, як у тому пам'ятному сні, вперлися об нього, од чого по Дмитровому тілі пройшов дріж.

— Щось тебе непокоїть, хлопче? — спитав Лазар, не відриваючи од нього очей, які палили, мов жарини, свердлили, як свердла, і кололи, наче списи.

— Не смію турбувати вашу милість своїми дрібними гризотами, — тихо проказав Дмитро Туптало.

— Турбота овечок для пастиря, — повів Баранович, — його турбота. А коли це його турбота, то розтуляй, юначе, рота!

Це було сказано жартівливо, зрештою, на вуста преосвященного лягла легка усмішка, хоча очі не переставали виїдати Дмитрове нутро. Однак знав інше: коли Лазар починає говорити приказками, то він у гуморі, отже, можливо, це саме той момент, коли зможе повести з владикою розмову, якої праг.

І він смиренно опустив голову та й сказав:

— Хотів би попросити в преосвященного отця маленької сповіді. Хочу очистити душу перш, ніж засісти до богоодуховленої роботи.

— Добре чиниш, хлопче! — хитнув архієпископ. Бо коли на душі щось важке, то все, що робитимеш, буде не таке.

І Дмитро Туптало оповів Лазарю Барановичу свого сна, намагаючись говорити повільно й розважно і прикладаючи пояснення, чому це його стурбувало. У цей час на співбесідника не дививсь, але добре відчував, що той продовжував його пильно розглядати, ніби й справді пропікаючи, і тільки коли завершив, зітхнув скрушно, відтак звів очі й уздрів, що Лазареві очі вже цілком не такі, як раніше, а напрочуд сині й теплі, сказати б, прочищені і ніби трохи звеселілі. Оповів Дмитро при тому й про заповітні слова ігумена кирилівського Мелетія Дзика, і про те, що першою думкою його було, коли прокинувся: у видінні через преосвященного сам Господь його напоумлює.

— Отож після того сну, — сказав Дмитро, — одне мене непокоїть: чи справді ваша милість наблизив мене до себе, відтрутивши при цьому якогось Павла-диякона?

Старий задумався, ніби поринув у себе, його очі перестали бути ясні й сині, а ніби скаламутилися, однак ані колючі, ані важкі не стали.

— Важливі речі турбують твою душу, юначе, — нарешті проказав глухим і трохи тремтливим через неміч свою голосом Лазар. — У кожного з нас існує свій Павло-диякон, зветься він так чи, може, й інакше. Знаю добре й Мелетія Дзика, боговгодного й добро-розумного мужа, а ще й дбалого пастиря. Але його правда — це тільки половина правди.

Лазар Баранович замовк і впустив зір перед собою, дивлячись поверх Дмитрової голови, а він вразився з потужного світла, якими ті очі заструміли.

— Життя, юначе, — сказав далі, — хочемо того, чи ні, все одно залишається і завжди буде ристалищем, і в ньому маємо когось переганяти, когось вивишувати, а когось упосліджувати. І може, це не ми переганяємо й упосліджуємо ближнього, а саме життя, тобто Господь, бо Господь він і є — життя. Чи не в-висив Христос у притчі про таланти того, хто таланта примножив над тим, хто таланта свого закопав? А коли так, то обидва раби були на ристалищі і переможця вивисив Бог, а переможеного упослідив. Чи маємо його за це звинувачувати? Бо коли б не зрощували ми свої таланти, а закопували, життя морочилося б, а не ояснювалося. Отож кожен талант, як сказав інший мій приятель Іоаникій Галятовський, ти й сам добре його знаєш, мусить мати свого Зоїла-заздрос-ника, адже заздросник — це і є переможений на ристалищі.

Преосвященний знову замовк і на хвилю приплющив очі. Решту доказав, не розплющуючись:

— Але правду сказав і Мелетій: переможець не тільки вибирається Богом, а береться ним для опитування. Бо існує перемога на добро, а поруч — перемога на зло. Є переможений у добрі, а є переможений у злі. Тоді переможений у злі стає ліпшим переможця. Ось чому я сказав, що в кожного з нас є свій Павло-диякон, і ми не повинні того ніколи забувати, бо він, переможений нами, завжди з нами: у снах і в діях, а може, він наша тінь, яка завжди плестиметься за нами, поки світить на небі сонце. Згасне сонце — пропаде й тінь, але це не значить, що вона нас покинула, а тільки сховалась у нас, щоб при новому сонці знову випірнути. Але не воюймо з нею, ліпше воюймо за себе в собі вчинками й ділами нашими, бо тільки вони й є нашими вивірниками і вимірювачами.

5.

Вони домовилися, куди й коли Дмитро має приходити для перепису "Книги смерті" — на сьогодні архієпископ від роботи Дмитра увільнив, бачив-бо його схвильованість. І справді, Туптало вийшов од преосвященного не тільки зворушений, а й уражений. Ще хотів перепитати: чи існує в житті реальний Павло-диякон, але краєчком мозку втямив, що таке запитання після сказаного не тільки зайве, але й смішне чи наївне.

Отже, що його вразило? Передусім те, що подібні речі турбували не тільки його: ними переймався і Мелетій Дзик, і сам преосвященний, а ще Іоаникій Галятовський, також мудрий муж, отже, колись це поставало й перед ними, наймудрішими з розумних. І вони також мали, як виразно сповістив Лазар, свого Павла-диякона. При цьому кожен розв'язав цю фігуру по-своєму, певною мірою, одмінно. Має розв'язати її і Дмитро, але чи одмінно до цих двох позицій? Цього не відав, а може, поки що й не мав знати — з'ясує це пізніше, а може, й не умоглядно, а через житейське пережиття.

Друге, що вразило: покріпився в думці, що сон не був порожнім маревом, а що це справді напоумлення йому.

І третє, що його вразило на останок, коли виходив од преосвященного: той повторив слова, які перед цим почув Дмитро уві сні: "Дмитрій матиме митру". І не було б то дивне, коли б не одна обставина: саме це місце в своїй розповіді про сон Дмитро опустив, можливо, зі скромності. Це ще раз свідчило, що сон був у свій спосіб тісно зв'язаний із дійсністю, а отже, значення для нього діставав особливе.

Так замислився, що не помічав нічого довкола: ані задухи, ані будівель, ані речей, собак, курей, людей довкола. Одначе щось його стурбувало. Немисленно звів очі і здригнувся. Повз нього проходив незнайомий чернець. Напівобернувся і раптом пронизав Дмитра гострим позиром, обдавши такою хвилею зненависті, що молодик сторопів.

І ніби блискавка яскраво освітила йому голову: — Господи, — прошепотів зблідлими вустами. —Адже це і є Павло-диякон.

І він раптом пізнав у собі те, на що ніколи не сподівався — солодкий і гордий спалах — відчуття переможця. А водночас і злякався, адже перебував у спитуванні.

2001 р.