Читати книгу - "Поїздка до Таїланду, Муракамі Харукі"

Ясна річ, це було лише інтуїтивне припущення. Без жодних підстав. Однак така гіпотеза, здавалося, дозволяла зрозуміти те, що водій хотів висловити.

— А проте я ні про що не шкодую. Якби мені було даровано ще одне життя, я, мабуть, ще раз повторив би те саме. Зовсім те саме. Як ви на це дивитеся, докторе?

— Сама не знаю, — відповіла Сацукі. — Уявлення не маю.

Водій більше нічого не казав. Вони перебралися через гору, де водилися попелясті мавпи, й повернулися до готелю.

В останній день, напередодні її повернення на батьківщину, в Японію, Німітто повіз Сацукі після плавання до найближчого села.

— Докторе, маю до вас прохання, — сказав він, поглядаючи на неї у дзеркалі заднього виду. — Особисте прохання.

— Цікаво — яке? — відповіла Сацукі.

— Можна у вас забрати годину часу? Я хотів би повезти вас в одне місце.

Сацукі не заперечувала. І навіть не спитала, куди саме. Вже давно вирішила в усьому покладатися на водія.

Та жінка, до якої вони їхали, мешкала в маленькій хатині на самому краю села. І село, й хатина мали вбогий вигляд. Каскади вузеньких рисових терас на косогорі, худюща й брудна худоба. Дорога — вся в калюжах, у повітрі дух коров'ячого кизяка. Поблизу бродять собаки. З пронизливим гуркотом, розбризкуючи навсібіч грязюку, промчав мотоцикл. Голопуза дітлашня стояла на узбіччі й зацікавлено дивилася на автомобіль Німітто. Сацукі знову приголомшило таке близьке сусідство бідного села й висококласного готелю.

Жінка була стара. Років під вісімдесят. Її порепана чорна шкіра була в глибоких зморшках. На згорбленій постаті висіла довга квітчаста сукня. Побачивши її, Німітто привітався, склавши долоні. Стара відповіла тим же.

Сацукі сіла за стіл навпроти старої, водій — збоку. Спочатку він про щось говорив зі старою. Як на її вік, голос у неї був бадьорий. Та й зуби, видно, не повипадали. Потім стара перевела погляд на Сацукі й подивилася їй просто в очі. Погляд був гострий і пильний. Від такого погляду Сацукі відчула неспокій — наче звірятко, яке опинилося в тісно приміщенні й не знає, як з нього втекти. Незчулась, як уся вкрилася потом. Обличчя запашіло, дихання стало вривчастим. Хотіла вийняти з торбинки й ковтнути пі_улку, однак не було води. Мінеральна вода залишилася в автомобілі.

— Будь ласка, покладіть обидві руки на стіл, — сказав водій. Сацукі послухалася. Стара простягла свою руку до правої руки гості. Своєю маленькою, але сильною рукою вона міцно стискала долоню Сацукі упродовж хвилин десяти (а може, двох-трьох хвилин — хто його знає) і вдивлялася в її очі. Сацукі, ледве витримуючи такий погляд, раз по раз хустинкою в лівій руці витирала піт з чола. Нарешті стара глибоко зітхнула й відпустила руку Сацукі. Потім, обернувшись до Німітто, щось розповіла йому тайською мовою. Водій переклав англійською.

— Вона каже, що у вашому тілі міститься камінь. Твердий білий камінь. Завбільшки з дитячий кулачок. Звідки він узявся, вона не знає.

— Камінь? — перепитала Сацукі.

— На тому камені по-японському написано щось, чого вона не розуміє. Маленькими чорними ієрогліфами. З вигляду вони старі, а це означає, що ви живете з каменем уже багато років. Вам треба кудись його викинути. Бо інакше після смерти й спалення вашого тіла камінь усе-таки залишиться.

Стара обернулася тепер до Сацукі й довго щось розповідала по-тайському. Із звучання її голосу Сацукі зрозуміла, що мова йде про важливі речі. Водій знову зробив англійський переклад.

— Найближчим часом вам присниться велика змія. Зелена змія, вкрита лускою. Виповзатиме із діри в стіні. Коли виповзе на метр, хапайте її за шию. І не випускайте з рук. З вигляду змія здаватиметься страшною, але насправді вона не завдає шкоди. А тому не треба її боятися. Тримайте її міцно обома руками. З усієї сили, думаючи, що це — ваше життя. Не випускайте її з рук і тоді, коли прокинетеся. Та змія проковтне ваш камінь. Зрозуміли?

— Слухайте, а, власне, що...

— Кажіть — "зрозуміла", — суворо промовив водій.

— Зрозуміла, — підтвердила Сацукі.

Стара мовчки кивнула головою. Й знову обернувшись до Сацукі, щось сказала.

-Той чоловік не вмер, — перекладав водій. — На ньому немає жодної подряпини. Можливо, ви цього й не прагли. Але для вас це велике щастя. Подякуйте власному щастю.

Стара ще щось коротко сказала водієві.

— Розмова скінчилася, — повідомив він. — Вертаймося до готелю.

— Це що, ворожба? — запитала Сацукі вже в автомобілі.

— Докторе, це — не ворожба. Так само, як ви лікуєте людські тіла, та жінка лікує людські душі. Головно пророкує сни.

— Якщо це правда, то треба було її винагородити грошима. Та я від несподіванки про це геть-чисто забула.

Німітто майстерно керував автомобілем на крутому повороті гірської дороги.

— Я заплатив. Невелику суму. Вважайте це знаком моєї приязні до вас.

— Ви усіх туристів туди возите?

— Ні, докторе. Лише з вами поїхав.

— Чому?

— Докторе, ви — прекрасна людина. Розумна, сильна. Але, здається, ввесь час зволікаєте. Вам треба спокійно приготуватися до смерти. Якщо й далі всі сили віддасте лише на те, щоб жити, то не зможете гідно вмерти. Треба потроху змінюватись. У певному розумінні життя й смерть рівноцінні.

— Слухайте... — сказала Сацукі, знявши окуляри і подавшись уперед.

— Що таке, докторе?

— А ви вже приготувалися до гідної смерти?

— Докторе, я вже наполовину мертвий, — відповів водій так, наче говорив про щось звичайне.

Тої ночі, лежачи у просторому чистому ліжку, Сацукі плакала. Усвідомила, що поволі наближається до смерти. Усвідомила, що в її тілі міститься твердий білий камінь. Усвідомила, що десь у темряві ховається зелена змія, вкрита лускою. Думала про ненароджених дітей. Вона їх знищила, скинула у бездонну криницю. І впродовж тридцяти років ненавиділа одного чоловіка. Прагла його смерти в тяжких муках. А тому глибоко в душі прагла навіть землетрусу. В якомусь розумінні саме вона його спричинила. Той чоловік перетворив її душу й тіло на камінь. Попелясті мавпи в далеких горах мовчки дивилися на неї так, ніби хотіли сказати: "Докторе, в певному розумінні життя та смерть рівноцінні".

Зареєструвавши багаж в аеропорті, Сацукі вийняла з конверта кілька стодоларових купюр і простягла Німітто.

— Велике спасибі. Завдяки вам я провела приємну відпустку. А це — подарунок від мене, — сказала вона.

— Докторе, дякую за вашу турботу, — відповів водій і взяв гроші.

— Слухайте, а чи не маєте ви часу, щоб випити десь кави?

— З радістю вип'ю разом з вами.

Обоє зайшли в кафетерій. Сацукі пила чорну каву, а Німітто — з вершками. Сацукі довго крутила чашку на тарілці, а потім, дивлячись співрозмовникові в очі, розпочала:

— Правду кажучи, досі я нікому не відкривала цієї таємниці. Довго не могла її висловити. Жила сама з нею. Однак тепер хочу, щоб ви мене вислухали. Мабуть, тому що ми з вами більше не зустрінемося. Після того, як раптом помер мій батько, мати, не порадившись зі мною...

Водій повернув долоні обох рук до Сацукі й сильно захитав головою.

— Докторе, я вас прошу. Більше нічого не розповідайте. А чекайте сну, як казала та селянка. Я розумію ваш настрій, але ж не забувайте, що слова — облуда.

Сацукі втихла й заплющила очі. Глибоко вдихнула й видихнула.

— Докторе, чекайте того сну, — лагідно промовляв водій. — Зараз вам потрібне терпіння. А слова викиньте. Слова стають камінням.

Він дотягся до її руки і легко взяв у свою долоню. Рука Сацукі здалася йому на диво гладенькою й молодою, наче захищеною якнайкращою рукавичкою. Сацукі розплющила очі й глянула на водія. Він відпустив її руку і зчепив під столом пальці.

— Мій хазяїн-норвежець народився в Лапландії, — розповідав водій. — Як вам, мабуть, відомо, Лапландія — найпівнічніша околиця Норвегії. Там, недалеко від Північного полюсу, водиться багато оленів. Улітку ночей не буває, а взимку — сонця. Напевне, втікаючи від такої холоднечі, він і приїхав до Таїланду. Бо тут, можна сказати, все навпаки, еге ж? Полюбив цю країну й вирішив поховати тут свої кості. Однак до самої смерти тужив за містечком у Лапландії, де народився. Часто розповідав мені про нього. Та незважаючи на це, впродовж тридцяти трьох років ні разу не повертавсь до Норвегії. Напевне, з якихось особливих причин. І він носив у собі камінь.

Водій узяв чашку й сьорбнув кави. Потім уважно, без стуку, поставив чашку знову на тарілку.

— Одного разу він розповів мені про білих ведмедів. Про те, які ці звірі самотні. Вони паруються лише раз на рік. Один-однісінький раз. У їхньому світі немає подружнього життя. У цій холодній пустелі самець і самиця випадково зустрічаються. А після недовгого парування самець тікає подалі від самиці, як навіжений, наче чогось боїться. Буквально — тікає стрімголов, не озираючись. Потім цілий рік живе в самотині. Спілкування між білими ведмедями немає. Як і душевної близькости. Ось таке їхнє життя. Принаймні якщо вірити словам мого хазяїна.

— Справді дивовижна притча, — сказала Сацукі.

— Так-таки, дивовижна, — погодився водій. — Я тоді запитав хазяїна: "Ну, скажіть, для чого, власне, живуть білі ведмеді?". А той, усміхаючись так, наче збагнув мій намір, відповів запитанням: " А скажи мені, Німітто, для чого, власне, живемо ми?"

Літак відірвався від землі, й незабаром згас сигнал про необхідність пристебнути прив'язні ремені. "Й ось я знову повертаюся до Японії", — подумала Сацукі. Вона спробувала уявити собі своє майбутнє, але тільки на мить. Недарма Німітто казав, що слова стають камінням. Сацукі добре вмостилась у кріслі й заплющила очі. Їй пригадалася блакить неба, яку вона бачила, горілиць плаваючи в басейні. Пригадалася мелодія "Квітневого спогаду" у виконанні Ерла Ґарнера. "Спробую поспати, — вирішила Сацукі. — Тільки подрімаю". І чекала, коли прийде сон.