Книги Українською Мовою » 💙 Зарубіжна література » Венера і Адоніс, Шекспір Вільям 📚 - Українською

Читати книгу - "Венера і Адоніс, Шекспір Вільям"

212
0
06.06.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Венера і Адоніс" автора Шекспір Вільям. Жанр книги: 💙 Зарубіжна література. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 3 4 5
Перейти на сторінку:
у долину мчить з узвиш,
Які-то петлі вміє він крутити;
Заплутує, мов лабіринтом, шлях,
Щоб ворог спантеличивсь і закляк.

То вскочить межи вівці до обори,
Аби зі сліду збить проноз-хортів,
То заведе аж на кролячі нори,
Щоб трохи лемент перелементів;
А то між оленів прудких затреться —
У небезпеці розум де й береться.

Бо вже як запах з іншими змішавсь,
Пси-нюхачі на місці завертяться;
Сюди-туди рвонуть вони — шусть! шасть!
Аж поки знов нанюшать — і помчаться,
И підхоплять гавкіт луни по лісах,
Мов лови почались на небесах.

А він же, горопаха косоокий,
Ген на горбі на задні лапки став
І наслуха, чи й справді має спокій,
Та дочуває знов гучне "гав-гав".
І в відчай падає важкий, бездонний,
Мов хворий, дзвін зачувши похоронний.

Дивись, як заметається бідак,
Зарошений, подряпаний колюччям:
То вбік, то колом; уперед, навснак;
Став, зляканий листочком лопотючим, —
Адже знедоленого всяк скубне,
А рятувати — пальцем не кивне.

Полеж, послухай ще моєї мови,
Та не пручайся, бо й не відпущу.
Щоб ти зненавидів веприні лови,
Саму себе в словах переловчу,
Зв'яжу це з цим, те приточу до того —
Дає Любові гори слів Тривога.

На чім спинилась?.." — "Байдуже на чім.
Спинись — і край... І край казанню буде.
Пусти, вже глупа ніч".— "То й що у тім"?
"На мене, — каже він, — чекають люди.
Ще поночі впаду". Вона ж: "Повір,
Вночі в жадання щонайкращий зір.

А впасти трапиться, то знай: цілунок
Урвати в тебе забагла земля;
Прекрасне підбиває на грабунок —
На те ж вона тебе й перечіпля.
Заради уст твоїх сама Діана
Умить кривоприсяжницею стане.

І знаю я, чому темнюща ніч:
Тож Цінтія ховає лик свій срібний,
Щоб на Природу впав покари бич
За те, що вкрала взір богоподібний,
Тебе в робітні відлила своїй,
Денному сонцю встид і їй, нічній.

І Цінтія до Парок піддобрялась,*
Щоб розладнать Природі дивний труд:
Змішати із красою — слабість, гнилість,
З довершеністю чистою — зло, бруд,
Скорить її, Природу — тиранії
Випадку, лих безумній веремії,

Де лихоманки, всякі гарячки,
Чума, холера, сказ, та божевілля,
Та мозку, крові, кості болячки,
Що жар дають, і млості, й слабосилля,
Й пересит, і переступ, і сльозу...
І все це — помста за твою красу!

Таж наймізерніша із тих напастей
Вбива красу, не знаючи невдач.
Струнка постава, погляд променястий,
Що милувався ними споглядач,
Умить зруйновані, розтали... Де ви?
Мов сніг злизало сонце полудневе.

Тож зацурай неплідну чистоту
Весталок-дів, черничок-самодрочок,
Які приводять лиш неплідноту,
Пустельний недорід синів і дочок, —
Будь щедрий! Світло каганець дає,
Лише допоки в нім олива є.

Твоє ж бо тіло — це не гріб зяйливий,
Де поховать потомство хочеш ти,
Хоч вік велить родити в час щасливий —
Не знищувати в лоні темноти.
Бо світ тебе відрине — не безкарно
Гординя вб'є таку надію гарну!

Отак ти знищуєш себе в собі —
Це ж зло, за громадянську чвару гірше,
Це гірше за безумний самовбій,
За синовбивство — батько сина ріже!
Перед іржею злота не втаїш, —
Пусти в ужиток— матимеш бариш..."

"Ну, годі, — їй урвав Адоніс мову, —
Затерті вельми ці слова твої.
Цілунок дав, а ти зламала слово,
Та не силкуйся проти течії.
Жадання мамко, ноче темнолиця,
За свідка будь: я починаю злиться.

Хай дасть тобі сто тисяч язиків
Любов; хай кожен з них за твій меткіший
І чарів повен, мов сирени спів, —
Я вчую тільки гамір серед тиші.
У вухах в мене — серце у броні,
Що стереже від всякої бридні,

Пильнує, щоб гармонія облудна
Не влізла в тихий прихисток грудей
Та щоб не стало в серці надто людно,
Щоб не забуло мирних снів ночей, —
Ні, пані, стогонів не хоче серце,
А міцно спить — саме, замкнувши дверці.

В котрім з тих слів я б ґанджу не знайшов?
Рівненька стежка, та веде до Аду.
Ненавиджу таку твою любов,
Що першим-ліпшим ув обійми пада.
Приплід, мовляв! Ось виправдання де!
Це ж розум-звідник хіть брудну веде.

Це не Любов! Любов втекла за хмари,
Коли її імення вкрала Хіть,
Що, ним прикрившись, розкошує яро,
Плямує глумом чисту, юну мить;
Тиранить жадібно, з'їда уїжно,
Мов гусінь ненажерна — зелень ніжну.

Любов засяє сонцем по грозі,
А Хіть завиє, мов по сонцю — бурі;
Любові парость вік цвіте в красі,
А Хіть півліта здасть зимі похмурій.
Любов помірна — міри Хіть не зна.
Любов правдива; Хіть — лиха мана.

Сказав би я ще більше, та не смію,
Бо надто юний для старих казань.
Піду смутний — інакше я не вмію:
І сором на лиці, і в серці — твань.
Образою мої палають вуха:
Розпусна мова — то ганьба для слуху!"

І, вирвавшись з обіймів чарівних,
Що й не навчили ніжної покори,
Подався через темний пастівник,
Любов зневажену лишивши в горі.
Як зірка з неба котиться у тлін,
З Венериних очей щезає він.

Аж кинулась за ним очима тими,
Як хтось, у кого щойно друг відплив
І зник уже за хвилями крутими,
Де хмари б'ються з буйством сивих грив, —
Отак сховала чорна ніч жорстоко
Того, хто потішав божисте око.

Як той, кому з ослаблої руки
Впаде у море діамант коштовний,
Чи той, кому погасне мерехкий
Нічний ліхтар у пущі, звіра повній, —
Лежала приголомшена, німа:
От мала щастя — та взяла пітьма!

У серце б'є себе — аж застогнало,
Аж відгукнулася луна з печер,
І довго, мов подвоєне, лунало,
Страждання незглибиме двох Венер.
"Ой лихо! — скрикне.— Ох, нещасна!" — "...Щасна!" —
Озветься звідусюди мука власна.

Луну завваживши, то заквилить,
То заведе сумної злотокудра:
Як юних в'ярмлює, старих — малить
Любов, що мудра в глупстві — глупомудра;
Наприкінці ж — та сама голосьба,
І хором знай вторує лун юрба.

Та пісня болісна і ніч стомила.
Як щедро закоханці тратять час,
Мов світу цілому печаль їх мила!
Все б сповідями розважали нас:
Почнуть, зіб'ються, знов розпочинають...
Ніхто й не слухає, а не змовкають.

То з ким же ніч богиня провела?
Із звуками, що розпач мавпували!
Так відмовляють шинкарі без зла,
Хоч би там що п'яниці їм казали.
Промовить: "Так", — відкажуть: "Так!.." — гучні;
А скрикне: "Ні!" — почує також: "Ні!.."

Та ось і жайвір, вістовець обуди,
Від вогкого гніздечка лине ввись
І ранок будить срібляний, щоб груди
Розкрив і сонце випустив: явись!
І як же славно прикрашає щедре
Черленим злотом пагорби і кедри!

"Владарю світла, боже світляний! —
Венера сонце словом величає. —
Що в тебе кожен каганець земний
І кожна зірка Сили позичає, —
Поміж людей ти хлопця розшукай;
Він світла дасть тобі, ти ж — іншим дай".

Сказавши це, до миртів на узліссі
Біжить хутчій. Вже й ранок он який,
А від коханого не чути вісті.
Де ж валування псів ? Де ріг дзвінкий?
Та ось почула — почалися лови!
Туди, туди спіши мерщій, Любове!

А всюди заступають шлях кущі:
За шию ловлять, лізуть цілуватись,
Ще й піддобряються до ніг корчі,
А їй з чіпких обіймів вириватись,
Мов сарні тій, що молоко несе
В дійках розбухлих, — хай маля поссе.

Коли це чує: підняли вже звіра!
Й сахнулась — так сахнеться мандрівець,
Забачивши зміюку лускошкіру,
Де ледь не став, він, брівши напрямець;
Отак собача боязлива дзвяга
Чуття вразила, відібрала звагу.

Тож знати: стрілось їм не зайченя,
А вепр, ведмідь чи навіть лев гордливий,
Бо ані руш гавкуща собачня, —
Усе на місці гамір той лякливий:
Шаленство звіра бачачи, хорти
Не важаться, кому вперед іти.

Цей моторошний ґвалт їй б'є у вуха,
А через вуха в серце проника,
Яке лише блідого ляку слуха,
І — кожна жилочка дрижить, слабка.
Як командир тікає — що ж солдати?
Не встоять — кинуться також тікати.

Стоїть в заціпенінні, лиш тремтить...
Та ось велить чуттям підбадьоритись,
Мовляв, нема ніяких страховіть,
Дитячі вигадки — чого страшитись?
"Забудьте ляк і дрож!" — велить вона
І… цькованого бачить кабана —

Із рилом пінявим у чімсь, червонім,
Немов змішались молоко і кров,
І страх ударив подихом зловонним,
Погнав її. Удруге поборов!
Геть, геть біжить. Аж стала серед дебрі.
Вернулась — за різню сварити вепра.

Дум тисячі — і тисячі стежок...
Знов пробігає, де пробігла щойно.
То стане й слухає, мов без думок, —
Так п'яний розум все чіпає гойно,
Та не загоїть жодної із ран,
За все береться, сам попавши в бран.

Глядь — хорт скалічений скрутився в хащі;
Питає, де господар, бідака.
Ось другий рану лиже — лік найкращий,
Яка б ураза не була тяжка.
А там іще один, ледь підповзає;
Спитала — він виттям відповідає.

Заледве цей доскавулів скиглій,
Як інший, ще сумніший голосильник
Послав до неба жаль і відчай свій,
А з ним багато інших надмогильних
Співців завило. Ось, хвости між ніг,
Похнюпи йдуть, кривавлячи моріг.

Гай-гай, як бідний люд страшать знамення,
І з'явиська, і чари, й чудеса!
Згадає всіх пророків одкровення,
Коли надивляться вже очеса...
Від знаків лиха стисло дух богині,
І Смерті кинула слова обвинні:

"Гидка тиранко, підла, зла маро,
Розлучнице любові осоружна!
Оскалена, понура машкаро,
Навіщо вкрала ти красу нерушну
І подих чистий юнака, що сам
І чар, і пахощі давав квіткам?

Як мертвий він... О ні, таж буть не може,
Що, бачивши, убила ти його!
О так, можливо! Ти безока — отже,
Ти косиш навмання, коли кого...
Ти цілиш у старих. Коли ж не влучиш,
То й немовля із матір'ю розлучиш.

Остерегла б його — озвався б він,
І вбивча міць твоя пропала б швидко.
Хай Парки проклянуть тебе за чин,
Яким зітнула не бур'ян, а квітку!
Йому б Любові золота стріла —
Не Смерті чорний спис, не смертна мла!*

Чи сльози п'єш, як сієш плач трагічний?
Чи ловиш стогони, що мчать до зір?
Пощо на очі сон наслала вічний,
На ті, що всім очам відкрили зір?
Немила вже й Природі згубна сила,
Яка її найкращий твір скосила!"

Повіки опустилися, й потік
Відчайних кришталевих сліз спинився,
Що із богининих рум'яних щік
На груди пречудові щедро лився.
Та повінь хоч які загати рве,
І знову струмінь срібляний живе.

Як очі й сльози діляться стражданням!
В кришталі відбивається кришталь.
Та дружнє хоче висушить зітхання
Очей і сліз виснажливу печаль.
Мов буряного дня — то дощ, то вітер:
То сльози полились, то подих витер.

Ще й множить біль мінливих мук юрба,
І тиснеться на перше місце кожна;
їх слухає усіх і всіх — раба,
Щомиті — інша мука переможна,
Та всі лихі, готують всі удар,
Гуртуючись, мов сто сердитих хмар...

Та що це? Звіддалік хортів, хтось кличе!
Так слуха колискову дитинча...
Уяви зазіхання руйнівничі
Умить цей клич надії розвінча,
І радість, мов страждання й не боролось,
Нашіптує: "Адонісів то голос..."

І сльози враз відринули усі,
В очей в'язницю, мов перлини в склянку.
Та часом найкоштовнішій сльозі
Втекти щастить і впасти наостанку,
Аби з лиця землі відмити грязь:
Земля ж не тоне — тільки упилась.

Любове, ти — невіра всім невірам!
І віриш, і не віриш водночас.
Твої і щастя, й біль — зеніт з надиром,
Надія й розпач — блиск твоїх окрас:
Вбиває перша любими словами,
Влещає другий чорними думками.

Наткала — й розпускає вже ткання:
Живий Адоніс— отже, Смерть не винна!
Немовби й не взивала навмання,
Богиню величає страховинну
Владикою гробків, гробком владик,
Загладою на всякий рух і крик.

"Ні, Смертонько, я просто жартувала,
А ти даруй мені — злякалась я,
Коли в цім лісі веприще назнала,
Яке жалю не має на хлоп'я,
І кинула тобі слова догани,
Жахнувшися: загинув мій коханий!

То ж не моя провина — кабана!
Йому помстись, невидима владарко!
Хоч мій язик сварив — то звірина
Жорстока, підла спричинила сварку.
Біль — двоязикий.
1 2 3 4 5
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Венера і Адоніс, Шекспір Вільям», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Венера і Адоніс, Шекспір Вільям"