Читати книгу - "Тіньовий слідчий, Юрій Михайлович Дмитренко"

Брейл пішов, пообіцявши зазирнути ввечері, щоб увести в суть місцевих подій.

Прийнявши душ, я ввімкнув телевізор, та думки мої були далеко від того, що відбувалося на екрані.

Те, що Ден Брейл тут, говорило мені багато про що. Брейл — професійний американський розвідник, як і я, під дахом міжнародника-журналіста. І в мене є підозра, що він здогадується, хто я насправді. Це, звичайно, погано. Якщо діяти точно за інструкцією бюро соціального захисту інтересів країни, то мені треба негайно, не розпаковуючи валізи, їхати звідси під будь-яким приводом. Працювати «під ковпаком» у таких умовах неможливо. А з іншого боку, виїжджати аж ніяк не можна, надто багато вкладено в цю справу старань наших хлопців і колег з країн співдружності. Будемо працювати під наглядом Брейла. Він, напевне, привіз із собою цілий гурт помічників і закинув сітку. Було б непогано, якби дещо з улову потрапило на мій стіл… Отже, не американці. Тоді хто ж? Німці? Про це свідчить кілька фактів: і походження засновника школи, і її сьогоднішній власник — американізований німець, і… Чий інтерес у школі? Якщо судити з досьє, яке я переглянув ще в Києві, сім’я Франца Гредта не підтримувала з батьківщиною діда і батька практично ніяких контактів, навіть торгових. Точніше, ми не змогли поки що ці контакти, якщо вони є, простежити. Дещо мені видається дивним. Німці давно й активно співробітничають з американцями. Між ними не повинно б бути проблем і з коледжем. Це — якщо він справді належить німцям… А якщо пани-хазяї не німці? Тоді інтерес американців виправданий. Якщо не американці і не німці, то хто ж?

— Не поспішай, Борисе, не поспішай, — стримував я себе. — Ти відштовхуєшся від версії, що Ден, як і ти, відпрацьовує коледж. А якщо ні? Тоді що він робить у Лісабоні? Ось це й треба з’ясувати насамперед. І хай Центр мені в цьому допоможе.

Пригадалася зустріч з професором Сивком.

Я запитав:

— Спробуйте згадати, як і за яких обставин ви помітили свою, як ви це назвали, невідповідність посаді, що займаєте? У чому це виявилося? Чому?

Сивко похмуро посміхнувся.

— Мені здається, що неможливо пояснити. Хоча постривайте. Почалося десь місяць тому… Був понеділок. Я прийшов на роботу з почуттям якоїсь незрозумілої легкості в усьому тілі, у чудовому настрої. Напередодні, в суботу-неділю, ми з кількома друзями відпочивали на дачі, в Кончі-Заспі. Ввечері, пам’ятаю, грали в цікаву гру «Агент проти детектора брехні»… Було так весело…

— Що за гра? — зацікавився я.

Сивко пожвавішав.

— Ви, мабуть, читали, в сімдесятих роках минулого століття, а може, навіть раніше, був винайдений псевдонауковий прилад «Детектор брехні». Ось його, іграшкового, звичайно, ми й намагалися обдурити. І, знаєте, не кожному вдавалося.

— А вам?

— Мені пощастило. Я не «зізнався», хоча детектор дуже старався.

— Ми відхилилися від теми бесіди. Повернемося до понеділка.

— Так-так… — Сивко знову знітився. — У понеділок я почувався легко й вільно. Взагалі відпочити вдалося чудово. Та, взявшись за роботу, я раптом зрозумів, що ніяк не можу згадати, чим же я хотів зайнятися. Я, знаєте, веду діловий щоденник. Сам собі пишу завдання на наступний день. Розгорнув його, почав читати і раптом, ви уявляєте, відчуваю, що не можу збагнути суть запису. Уявляєте — власного запису! Відтоді над темою я вже не працював, зайнявся господарськими справами, чимало їх зібралося. Підписував рахунки, приймав співробітників… До кінця дня зрозумів: щось сталося з пам’яттю. Вдома, перечитуючи свою докторську, раптом відчув: майже нічого з написаного не сприймаю, точніше — не розумію. Почав читати нову роботу Вукетича — те ж саме! Відчуття таке, ніби бракує спеціальних знань, щоб зрозуміти зміст публікації. Я звернувся до свого лікаря. Він не знайшов у організмі ніяких змін, сказав, що я абсолютно здоровий. Але працювати я вже не міг. Через тиждень, відчувши себе абсолютним дурнем у науці, я пішов з інституту… От і все…

— А як поясняти продовження роботи над вашою темою молодим ученим Айгом з Сумраїтського коледжу саме з того розділу, на якому ви зупинилися? Така думка експертів.

— Ніяк. Немає у мене пояснень. Можливо, Айг давно паралельно працював над цією темою. Я не зміг, а у нього вийшло. Ви таке виключаєте?

— Зовсім ні. Тоді за які заслуги на ваш рахунок перерахована з Сумраїту досить солідна сума?

— Знову ці гроші. Ви ж знаєте, я від них відновився. Це якась провокація.

— Можливо, — сказав полковник, який до цього часу мовчав. Задзвонив телефон у сусідній кімнаті, й Івчук вийшов. А я поставив перед професором ще кілька запитань, на які він відповів дуже коротко.

Коли його повезли, Лавр сказав:

— Є новини. Кілька годин тому в Кончі-Заспі згоріла дача. Саме та, де наш гість нещодавно так гарно відпочивав.

— Он як… — ця новина мені була зовсім не до душі.

— Ага, щоб ти не мучився, — полковник дістав звідкись з-під столу дві відеокасети. — Записи свідчень учасників уїк-енду на дачі, що згоріла. Циган тобі передав. Гра не вплинула на розумові здібності інших учасників.

— Хто гості?

— Троє з семи вчені, два художники, музикант і письменник. Господар дачі — художник… — полковник помовчав і додав: — Є підозра, що він загинув під час пожежі.

— Думаєш, не випадковість?

— Найвірогідніше.

Згодом я уважно переглянув досьє. Дещо мене вочевидь зацікавило і ще більше переконало в необхідності бути ближче до «Коледжу геніїв», як його назвала одна з французьких газет. Співвласником дачі був, виявляється, й один з учених-кібернетиків, Ромозов, автор гри «Детектор брехні», аналогічної або майже такої, в яку грали на дачі. Власне, у цьому не було б нічого особливого, якби не збіг деяких обставин. Володимир Валентинович Ромозов два роки тому був у круїзі, заїжджав до Португалії. Після повернення захопився електронними іграми для дорослих. А наскільки мені відомо, Сумраїтський коледж мав невелику фабрику з виготовлення електронних ігор для дорослих. Чи не пов’язане з цим несподіване захоплення Ромозова? А якщо навіть і пов’язане… І я вирішив, поговоривши з Володимиром Валентиновичем, розігнати сумніви. Однак зустрітися ми не змогли. За