Читати книгу - "Богун, Яцек Комуди"

то мурви[13]. За винятком моєї та ваших матерів. Але що там довго гадати. На коня, браття!

Вони з’їхали до глибокого яру, з плюскотом перебралися через струмінь. Копита бахматів та волошинів[14] загупали по каменях старої, порослої травою дороги.

— А чи не замало нас для тієї прогулянки? — запитав Олесь, завзятий лірник та бандурист братства святого Михайла з Брацлава. — Як стане лях двір свій захищати, погано нам буде!

— Хей, шановні панове молодці! Одного ляха боїтеся? Не такі вже зараз пани, що нас били. Не Жулкевські та Конєцпольскі[15], тільки Зайончковські та Боягузські. Все буде добре, кажу вам!

— А певне ж! — скрикнув молодший з братів Горілків. — В Кописниці вже чекають нас бочки з дукатами у дворі, дівки прості та матерії золоті. А ми все це по-козацьки і візьмемо.

— Чого ж добру пропадати, — додав старший Горілко, що вигідно розсівся в кульбаці.

— На погибель свою лях сюди повернувся, — вишкірив жовті зуби Сисун. — По смерть!

— Завтра в Кальникові сваволити будемо, — розмріявся Морозовицький, який сам звав себе шляхтичем, хоча насправді був всього лише виродком, і то — як тихенько шептали по корчмах — якогось жидовського орендаря. — Кажу вам, панове-браття, що брацлавських мавп немов старих кобил заїздимо. І не зможуть ті курви місяць ногами ворушити.

— Грай, Тарасе! — крикнув Сисун. — Грай, трясця тебе забери! Ми ж мовби на весілля їдемо!

Тарас схопив бандуру та заграв:

І тоді козак, бідний неборак, Коли ті слова почув, На кінці стола сідав, кошіль малий виймав І молодій шинкарочці, Милій корчмарці Весь стіл червінцями застеляв. І як старшина козацька-богацька, Ті червінці в нього помітили, Бігом стали його частувати, Меду склянку та Горілки чарку — наливати… *****

— Батечку… помремо ми тут! — заплакала Люба.

— Та що ж ти такого говориш, дитино? — спитав брат Міхал.

— Біси до нас ідуть… — заквилила дівчинка.

Великі, мов горошини, сльози стікали по її блідому, красивому обличчю.

— Тихо, дитино.

Чернець тримав її на руках, гладив і втішав. Інші діти неспокійно рухалися. Один почав скиглити.

— Ярема йде! — простогнав Микола, якому вишневецькі відрубали праву руку.

— Батьку, дістануть нас ляхи!

— Не знайдуть нас тут ні ляхи, ні козаки. Двір цей покинуто вже багато років. Цілий рід тут голота погубила. Ніхто про нас не знає…

— Йдуть вони… Біси мчать на вороних конях, батьку, — пищала Люба.

Діти плакали все голосніше, навіть Микола тер очі лівою рукою.

— Матір Божа захистить нас, — зітхнув брат Міхал. — Йдемо до неї, діточки мої.

Він увійшов до світлиці, опустився на коліна перед фігурою Богородиці Марії. Діти тиснулися до нього, також опускалися на коліна, хлипаючи.

І молилися…

***** І тоді ж то Фесько Ганжа Андибер, Гетьман запорізький Тихо так словами промовляв: Гей, козаки, каже, діти, друзі-молодці, Прошу вас, добре старайтесь, Тих вельмож козацьких-багацьких З-за столу, мов волів за роги таскайте, Під вікнами рівно складайте Та по-тричі віттям березовим шмагайте!

Так співав і грав Олесь. Слова думи поривав з собою вітер, глушили їх кінські копита. З яру виїхали всі вони в широкий степ, відкрилося перед ними море трав, зелених будяків, колючок та квітів. І тепер мчали вони кінськими підскоками, весело покрикуючи.

— На славу! — гукнув Сисун.

— На щастя! — вторували йому козаки.

*****

На дворі загупали кінські копита. Якийсь з коней заіржав, приборканий сильною рукою. Діти розхлюпалися, кинулися ченцеві до ніг. Брат Міхал звісив свою сиву голову; його худорляві руки дещо тремтіли. Палець ченця й досі прикрашав шляхетський перстень з гербом Кошцєшею. Він молився з усіх сил, вдивляючись в статую Марії, і бачив, як по обличчю Богородиці котилися дві сльози… Чи може це йому тільки здавалося?

Малий Микола притис здоровою рукою до себе хлипаючу Любу. Він здригнувся, коли в сінях грюкнули двері, коли дошки загуділи під підкованими чоботами.

— Смерть, — прошепотіла дівчинка. — Смерть іде.

Брат Міхал притиснув їх обох до себе.

— Бог захистить нас, діти мої, — прошепотів він тихо крізь сльози.

*****

Козаки, всі шестеро, вломилися до світлиці з добутими шаблями, з рушницями та чеканами. Але ж ніхто не ставив їм опору. Ніхто не схватився за зброю…

Молодці замерли заскочені, бачачи громадку дітей, що тулилися до старого ченця в сірій, бернардинській рясі, перепоясаній лицарським кольчужним пасом. А разом з козаками до світлиці вдерся задух дьогтю, коней та горілки. І ще щось… Льодовий повів смерті. Язики полум’я смолистих лучин сколихнулися під її холодним диханням.

Тарас погледів на скулених, хлипаючи дітей та полегшено зітхнув. Він сподівався опору на дворищі, збройної челяді та ляхів. Він навіть побоювався, що їх шестеро не стачить на завоювання фільварку, до якого, як повідомив їх Сисун, потаємно повернувся шляхтич разом з усією родиною. Тим часом, тут вони знайшли голод, нужденність та нещастя. І покалічених дітей…

Вересай здригнувся, коли придивився до громадці малих. Невисокий хлопчик обіймав культею плеча дівчинку з чорними ямами замість очей. Поряд лежала дитина без ніг, схожа на оберемок лахманів, а далі до колін ченця тулилися інші дітки.

Всі вони були жахливо покалічені. Тарас з жахом оглядав культі рук та ніг, позначені глибокими ранами, шрамами від шабель та опіків голівки. У деяких діток були відрізані вуха, носи чи пальці — мабуть, разом з родичами вони попалися до рук вояків з коронних хоругов —