Читати книгу - "Король Гуцул, Сергій Дячук"

подивився у вікно, роздивляючись через крони старих дерев декор великого будинку навпроти університету, у вікнах світилось світло. Продовжував іти сніг. Натомість Зенон розглядав резиденцію, яку йому було краще бачити з його місця. Мавританські вежі з куполами схожі на мінарети, припадали снігом. Казковості картинці і святкового настрою надавав готичний стиль у структурі дахів, декоративних деталей оформлення і, найголовніше, динаміка куполу домашньої митрополичої церкви. Не дивлячись на Зенона, Старий знову заговорив:

— Ось, а я з жінкою двадцять років як розлучився. Познайомились, коли ще були студентами. Я знаєте дуже принциповий, не можу простити, як мене хтось ображає. А дружина мені весь час повторювала: «Ти вважаєш себе особливим, а насправді ти — пересічний».

Він замовчав і сумно подивився на Зенона.

— Зрозумів, що нам не по дорозі. Нажили з нею двох синів. У Львові побудував для них добротний будинок.

Старий замовчав, знову роздивляючись будинок із сквером через дорогу. Кондуктор обілетила пасажирів і старий тролейбус рушив. На першій зупинці зайшов якийсь дід з довгою лопатистою бородою, схожий на православного священика. Видно що їхав на всенічне богослужіння у собор. Він сів на одиноке сидіння біля вікна, схиливши голову на ручку палиці і, ніби заснув. Тоді Старий знову заговорив:

— Раніше гуцули наймали дідів — оповідачів, які розказували казки доки у хаті не засинав останній слухач. Одного такого діда застав — Онуфрій Максимець з Перегінського Рожнятинського району на Франківщині.

Посміхнувся подивившись у вікно.

— Одну казку він розказував мені чотири вечори.

Тролейбус став на черговій зупинці. Зайшли люди, серед них привертали увагу жінки у фустках, видно, що теж їхали на всенічну. Коли тролейбус рушив, він продовжив говорити.

— Якось записував оповідки дев’яносто дев’яти річної баби із Чорногузів. Вона жила посеред лісу. Мала до двадцяти чорних котів. Глуха була, як пеньок, — засміявся і через сміх продовжив, — Нічого запитати в неї не міг, тільки слухав. Страшні казки там записав. Половина населення в тих краях — етнічні мадяри. У їхніх казках розбійник обов’язково мусить убити, людожер-зжерти, а звір — розірвати.

Замовчав.

— Давайте на наступній зупинці краще вийдемо. Покажу вам свої книжки у місцевій книгарні.

Зенон ствердно махнув головою.

— Заодно дасте мені свій автограф.

На що Старий задоволено усміхнувся нічого не відповівши.

Виходять з тролейбусу. Ідуть вулицею передріздвяних Чернівців. Прямують до центральної площі, де головна книгарня міста. На першому поверсі будинку, поруч з обласним художнім музеєм, прапор Румунії на румунському домі культури. В книгарні продавчиня старшого віку, кокетуючи, голосно вітається зі Старим.

— Доообрий день, Микола Антонович! З Новим роком і прийдешнім…!

Старий увічливо посміхається, струшуючи сніг з пальта, і коротко відповідає.

— Навзаєм.

Та одразу йде цілеспрямовано до полички зі своїми книжками, за ним Зенон, який запитує здивовано.

– І це все Ваше?

Старий сумно посміхається.

— Да не моє. Я лише записав.

— Ого! — вигукує Зенон, знімаючи рукавиці.

— Найбільше казок я записав тут, на Буковині та Гуцульщіні, Бойківщині.

Бере одну книжку до рук, гладить її.

— У цих краях казки на п'ятнадцять — двадцять сторінок. Мають кілька сюжетів, які зливаються в один.

Зенон бере пару томів «Казок Гуцульщини» та, розрахувавшись з продавчинею, підходить до Старого.

— Підпишете.

– Із задоволенням.

Відповідає Старий, довго шукаючи в торбі ручку, щось незадоволено коментуючи собі під носа.

— О знайшов!

Підписує довго нерозбірливим почерком. Піднімаються на другий поверх до кав’ярні над магазином. Популярне серед митців міста місце. За вікном світиться ілюмінацією башта ратуші. Сходи скриплять. Старий через задуху говорить.

— За свої гроші видав. Відсудив пенсію у держави. Поклав в банк. Спочатку ходив по видавцях: один, другий, третій, четвертий, десятий…Кажучи це, дивиться під ноги, ніби рахуючи сходинки гвинтової драбини. Потім вже на верху подивився на Зенона.

— А час іде. Плюнув на них і видав за свої. А книжки лежать тепер у видавництвах. Книготорговці кажуть: «Візьмемо по двадцять примірників. Продамо, тоді гроші повернемо».

Старий знову дивиться на Зенона із сумом.

— Щоб продати їх у такий спосіб мені знадобляться двадцять років.

В залі кав’ярні порожньо. Сідають за столик під портретом Цісаря імператора Австро-Угорщини Франца Йосифа.

— Кілька років тому випустив книгу авторських казок. Ото те вже моє! — сміється.

Старий годинник із боєм цокає… За вікном віхола. Розмиті вогники від гірлянди скачуть вікном. На барі стоїть бармен, що, безнадійно залип у свій смартфон, здається, що навіть не зауважив відвідувачів. Старий зняв пальто, повісив його на вішак. Гребінцем поправив волосся, видихнув, і подивився якось проникливо на Зенона.

— Фуууф. Подаватиму її, книжку свою, на здобуття Нобелівської премії. У Косівському художньому інституті замовив дерев’яний ящик з різьбою. У ньому ще і ці томи перешлю. Подивився на книги «Гуцульських казок», які Зенон поклав на столі і довірливо прошепотів.

— Англійською мовою їх перекладає одна пенсіонерка.

Замовчав.

Зенон не знав як реагувати. Дивився здивовано, не розуміючи чи жартує він, чи каже серйозно. За мить Старий знову глибоко видихнувши, відкинувшись в кріслі, заговорив.

— Добре. Навіть не знаю з чого почати…

— Відпиває класичного глінтвейну, який замовив Зенон.

— У мене є три години до останнього автобусу на Путилу. Тому слухайте уважно. Я розкажу вам свою історію. Відкрию Вам свою таємницю. Да історія…

Задумався, подивився у вікно.

— Яку в книжках не прочитаєте, ось. Вона мене довгі роки тримає. Нікому не розказував, але видно, що вже час. На папір вона у мене не лягає чомусь.

Зенон перебив, розгублено дістаючи із наплічника диктофон.

— Можна я запишу?

— Дід нахмурив довгі сиві брови.

— Добре. Записуйте. Але знайте, що краще без запитань. Ви вже потім самі використайте як знаєте. Напишете. Я вже стрей старий, як гуцули кажуть.

Усміхнувся. Подивився на портрет цісаря і на чорно-біле фото синагоги Темпель з написом «Чернівці», суворо подивився на Зенона.

— Все плутається в голові. Вже і не можу іноді зрозуміти де правда життя,