Читати книгу - "Miserere (Псалом п’ятдесятий), Жан-Крістоф Гранже"

Верну знову щось записував. Схоже, ця історія була для нього тяжкою мукою. Проте Каздан відчував, що цей молодик хоче взяти розслідування на себе.

— А яким був його сімейний стан тут, у Парижі?

— Думаю, він не мав ані дружини, ані дітей… — Саркіс на мить замислився. — Вільгельм був чоловік стриманий. Дуже стриманий.

Подумки Каздан спробував уявити образ чилійця. Той чоловік двічі на місяць приходив сюди грати на органі під час недільної служби Божої і щосереди керував репетиціями хору. Він не мав друзів у Ефорі, керівній раді собору. Шістдесятирічний, худий, з непримітними манерами. Привид, який ковзав попід стінами, пригнічений, безперечно, тяжкими спогадами з минулого.

Каздан зосередив увагу на словах Верну, який запитав:

— Він мав тут недоброзичливців?

— Ні, — сказав Саркіс. — Не думаю.

— Жодних політичних проблем? Давніх ворогів — ще з Чилі?

— Піночет здійснив державний переворот 1973 року. Ґетц приїхав до Франції десь у вісімдесятих роках. Відтоді минуло чимало часу, чи не так? До того ж військова хунта не править у Чилі вже багато років. А Піночет помер. Усі ті події давно відійшли в історію.

Верну все щось занотовував. Каздан подумки прикинув, які шанси має цей детектив узяти розслідування у свої руки. Апріорі прокурор мав би доручити його Бригаді кримінальних розслідувань, але Верну міг переконати його, що вже має в руках важливі нитки і зможе швидко завершити справу. Каздан готовий був об заклад побитися, що все станеться саме так. На інше він навіть не сподівався. Скляну шафу було б легше зрушити з місця, аніж його давніх колег-криміналістів.

— А чому він був там? — далі розпитував капітан. — Тобто чому він був сам-один у церкві?

— Він приходив заздалегідь щосереди. Грав на органі й чекав дітей. Я завжди приходив привітатися з ним у цей час. Так само я вчинив і сьогодні.

— О котрій це сталося, приблизно?

— О шістнадцятій п’ятнадцять. Я тоді відразу звів погляд угору й побачив час на дзиґарях. Я негайно повідомив про все Ліонелеві, адже він дуже довго служив у поліції. Він вам, напевно, про це сказав. Потім я зателефонував вам.

Каздан уявив собі ситуацію: коли Саркіс виявив мертве тіло, убивця міг перебувати ще на хорах і втік звідти тоді, коли священик пішов, щоб зустрітися з ним. Якби він прийшов на кілька секунд раніше, то міг би зустрітися з убивцею на гвинтових кам’яних сходах.

Верну обернувся до Каздана:

— А ви, що ви робили там, у конторі?

— Я керую кількома товариствами, пов’язаними з парафією. Ми готуємо маніфестації на наступний рік. 2007-й — це рік Вірменії у Франції.

— Які маніфестації?

— Ми організовуємо заходи, спрямовані на те, щоб вірменські діти, які вивчають французьку мову, прийшли на врочистий концерт; Шарль Азнавур даватиме його в наступному місяці, в лютому. Ми називаємо їх «юними посланцями»…

Мобільних Каздана задзвонив.

— Вибачте.

Відійшовши вбік, він сказав у телефон:

— Слухаю.

— Це Мендес.

— Де ти зараз?

— А ти як думаєш?

— Я вже йду.

Каздан знову попросив пробачення в Саркіса та Верну й увійшов крізь невеличкі двері до нефа. Рікардо Мендес був один із найкращих фахівців Інституту судово-медичної експертизи. Стріляний горобець кубинського походження. У Бригаді кримінальних розслідувань йому дали жартівливе прізвисько Мендес-Франс.[1]

Експерт саме спускався сходами, коли Каздан підійшов до головного входу, освітленого свічками. Чоловіки привіталися. Без емоцій.

— Ну, що ти можеш мені сказати? Як він помер?

— Не маю жодного уявлення.

Мендес був чоловік кремезний, одягнений у пом’ятий бежевий плащ. Його обличчя мало колір сигари, волосся — колір попелу від сигари. Він завжди тримав під рукою старого вчительського портфеля і скидався на викладача, що спізнюється на лекцію.

— На ньому немає ран?

— Я не бачив жодної, поки що. Треба дочекатися розтину. Але попередній огляд дає підстави вважати, що їх немає. Одяг теж ніде не порваний.

— А кров?

— Кров є, проте ран немає.

— Ти маєш якесь пояснення?

— Думаю, кров витекла з якогось природного отвору. З рота, носа чи вух. Або з рани, прихованої десь під волоссям. Є такі місця на тілі, де кров легко проходить крізь шкіру. Але я ще не з’ясував, звідки вона витекла.

— Ця смерть могла мати якусь природну причину? Маю на увазі хворобу, серцевий напад абощо.

— Не думаю, — осміхнувся кубинець. — Твоєму приятелю явно допомогли зіграти в ящик. Щодо цього немає жодного сумніву. Але щоб збагнути, як усе сталося, мені треба увійти в суть справи, якщо можна так висловитися. Сьогодні ввечері, сподіваюся, знатиму більше.

Мендес ізлегка сюсюкав, це надавало йому схожості з актором, який виступає на сцені іспанської оперети.

— Я не можу чекати, — сказав Каздан. — Через кілька годин справу в мене заберуть. Ти зрозумів?

— Та певно що зрозумів. Але чому тоді ти ставиш мені ці запитання?

— Тому що я тут у себе вдома і тому що якийсь мерзотник осквернив церкву моїх батьків!

— Коли труп відвезуть до моргу, він уже не осквернятиме твого дому. А ти станеш лише поліційним шпиком у відставці, який набридає людям, заклопотаним своїми справами.

— Ти мені повідомиш про результати?

— Зателефонуй мені. Але не сподівайся на копію звіту. Можливо, я відповім