Читати книгу - "Miserere (Псалом п’ятдесятий), Жан-Крістоф Гранже"

Кубинець підніс указівний палець до скроні вітальним жестом ковбоя, і вийшов, затиснувши під пахвою портфель. Каздан окинув поглядом неф, який виблискував у світлі прожекторів. Чотири арки обрамлювали цю залу, балдахін затуляв образ Святої Діви. Він приходив сюди щонеділі, щоб бути присутнім на двогодинній службі Божій, наповненій співом і пахощами ладану. Це місце було для нього неначе плащ, воно давало тепло, дарувало відчуття нерозривної єдності зі своїм народом. Знайомі ритуали. Знайомі голоси. Знайомі обличчя. Люди, в чиїх жилах текла кров Вірменії.

Кроки на сходах. Юґ Пуйфера спускався ними, одним порухом скинувши з голови каптур. З першого погляду вірменин зрозумів: він щось має.

— Сліди від кедів, — підтвердив працівник технічної служби. — Посеред бризок крові. За трубами органа.

— Убивця?

— Імовірніше, свідок. Це кеди тридцять шостого розміру. Або вбивця — карлик, або, думаю, то був один із хлопчиків-хористів. І він усе бачив.

Галас хлопчиків на подвір’ї заглушив усі інші звуки, що лунали в голові Каздана. Він уявив собі ту сцену: хлопець із хору підіймається до Ґетца. Бачить сутичку, що відбувається між органістом і його вбивцею. Ховається за трубами, а потім мовчки спускається сходами у стані шоку.

Каздан дістав мобільник і зателефонував Ованесу, паламареві.

— Це Каздан. Хлопці досі тут?

— Кількох уже немає. Їх забрали батьки.

— Ми змінюємо програму. Жоден хлопчик не повинен покинути церкву, поки я не опитаю всіх. Жоден, ти мене зрозумів?

Каздан вимкнув мобільник і втупив погляд у зіниці Пуйфера.

— Ти можеш зробити мені послугу?

— Ні.

— Дякую. Нічого не кажи Верну, детективові з судової поліції. Я маю на увазі, поки що не кажи.

— Я повинен подати звіт.

— Звичайно. Але Верну довідається про сліди кедів лише тоді, коли ти його подаси. Це дасть мені перевагу на дві-три години. Ти обіцяєш мені, що доти йому нічого не скажеш?

— Я подам свій звіт сьогодні ввечері, не пізніше дванадцятої.

З

— Як тебе звуть?

— Бенжамен. Бенжамен Зарманян.

— Скільки тобі років?

— Дванадцять.

— Де ти мешкаєш?

— У будинку 84, на вулиці Комерційній, у п’ятому окрузі.

Каздан намагався зібрати додаткові відомості. Пуйфера назвав йому кілька нових подробиць. За його словами, малюнок підошви вказував на кеди фірми «Конверс». А ще працівник технічної служби додав: «Я ношу такі самі кеди». Каздан наказав Ованесові, щоб той знайшов хлопчика, взутого в такі кеди. Паламар привів йому сімох дітей у двоколірних кедах. Це взуття, вочевидь, було модне взимку 2006 року.

— У якому класі ти навчаєшся?

— У п’ятому.

— У якій школі?

— Віктора Дюрюї.

— І ти співаєш у хорі?

Короткий кивок голови. Це був уже третій хлопець, якого він допитував, і щоразу одержував короткі односкладові відповіді, упереміж із мовчанками. Каздан не сподівався на щире й відверте свідчення. Він радше намагався помітити приховану тривогу, ознаки травмованої психіки в того, кому випало побачити злочин. Проте поки що не помітив нічого.

— Яка твоя теситура?

— Моя, що?

— Яким голосом ти співаєш у хорі?

— Сопрано.

Каздан занотував цю деталь у записнику. Вона не мала жодного стосунку до вбивства, але на першому етапі розслідування не можна було пропускати нічого.

— Що ви репетируєте тепер?

— Твір, який проспіваємо на Різдво.

— Який твір?

— «Аве Марія».

— Це не вірменський твір?

— Ні, це музика Шуберта, якщо не помиляюся.

Саркіс, певно, схвалив такий відхід від ортодоксальної традиції, і Казданові це не сподобалося. Усе втрачається.

— Ти тільки співаєш чи й граєш на якомусь інструменті?

— На фортепіано.

— Тобі подобається на ньому грати?

— Не дуже.

— А що подобається тобі?

Хлопець стенув плечима, уже не вперше. Вони розмовляли в кухні, під консисторією парафії. Інші діти чекали своєї черги за стіною, в бібліотеці. Вірменин перейшов до хронології фактів:

— Після катехізису ти куди пішов?

— Я вийшов на подвір’я. Побігати.

— Ви там грали в якусь гру?

— У футбол. Ми ганяли м’яча.

— Ти більше не заходив до церкви?

— Ні.

— Ти не підіймався на хори, до пана Ґетца?

— Ні.

— Ти певен?

— Я не звик брехати.

Хлопець сказав це хрипким голосом, навдивовижу серйозним як на його вік. Він був одягнений у білу сорочку, жакардовий пуловер і штани, обшиті з боків оксамитом, і своїм виглядом відрізнявся од інших. Великі окуляри довершували його образ «маминого синочка». Проте в ньому відчувався глухий бунт, бажання скинути із себе цей образ. Він безперестану звивався під своїм пуловером, наче під шкірою, яка йому свербіла.

— Який розмір взуття ти носиш?

— Не знаю. Мабуть, тридцять шостий.

Можливо, він мав би застосувати інший метод. Конфіскувати всі кеди марки «Конверс». Позначити їх, перенумерувати й віддати в лабораторію на аналіз. Але така процедура не цілком надійна — переляканий хлопчак міг помити кеди. А головне, він не мав дозволу на