Читати книгу - "Вендета по-українськи"

і кожен торував свій шлях, долаючи сходинки кар’єри: Наливайко – працюючи адвокатом, Штим – лікарем пологового будинку. Степан Степанович навіть заздрив Штимові за гострий розум, заповзятливість, уміння причарувати жінок. Заздрив і трохи побоювався. Особливо останнім часом, коли Штим очолив демократичний блок провідних партій міста та прибрав до рук більшість малих підприємств і комерційних структур. Вищість заповзятливого підприємця, його сила й авторитет серед місцевої верхівки дратували Степана Степановича і як людину, і як посадовця. Слово, жест Штима важили набагато більше, ніж ухвала міської Ради чи його, прокурора, припис. Це тривожило Наливайка, примушувало підпорядковуватися, бути терплячим перед колишнім товаришем і, що найнестерпніше, постійно тримало пана прокурора у напруженні. І тепер, позираючи на розпластане тіло Штима, Степан Степанович відчув полегшення і навіть недоречну для трагічної миті веселість.

Він подумав про похорон, який, безперечно, перетвориться на грандіозний політичний мітинг, де голови осередків партій, ці мастаки пустопорожніх балачок, недовчені націонал-патріоти, будуть лити море крокодилячих сліз і гнівно вишукувати винних, вкотре наголошуючи на розгулі злочинності й слабкості правоохоронців. А преса – обласна й місцева – підхопить, роздмухає, зчинить галас і котрийсь із газетярів, у погоні за сенсацією, вчепиться за ниточку й спробує простежити, куди вона заведе, аж поки хтось не заткне йому рота. Одне слово, нічого доброго Степан Степанович у перспективі для себе не бачив.

День був холодний, мрячкотів дрібний дощ, вовтузився над тілом судмедексперт, беззвучно працювала відеокамера. Біля під’їзду зібрався чималий гурт людей, а Наливайко стояв безпорадно задумливий, низько схиливши голову, і збоку, мабуть, складалося враження – чоловік у відчаї, горе важким каменем пригнуло, приголомшило близького друга небіжчика і ось-ось з його очей викотиться скупа чоловіча сльоза.

Слідчий прокуратури Юрко Ткач, поклавши праву ногу на підніжку міліцейського «уазика», тримав на коліні чорну службову течку і заповнював бланк протоколу огляду місця події. Двоє понятих, подружня літня пара з квартири першого поверху, злякано тулилися під стіною. Експерт-криміналіст стояв на колінах, передбачливо поклавши під ноги шматок фанери, аби не замастити штани, і обережно зчищав скальпелем у целофановий мішечок грудочки глини з черевиків убитого.

Начальник міліції і начальник карного розшуку стояли осторонь, біля службової «Волги» й тихо перемовлялися. Побачивши прокурора, подибали до нього. Мовчки потиснули один одному руки, співчутливо похитали головами. Згодом неквапом рушили до будинку.

– Що можна затоптати – затоптали, – скаржився начальству криміналіст. – Цікавих багато, кожному невтерпки на небіжчика глянути. Дільничний не встиг припильнувати. Ще й дощ допоміг – майже всі сліди змив.

– Заберіть подалі людей, – розпорядився прокурор. – Тут – не цирк. Що скажете, Віталію Дмитровичу?

– Одна куля в скроню, друга – точно в центр чола. Ще й ножем попрацювали, – відказав медексперт. – Перерізали сонну артерію, тому крові так багато витекло. Мабуть, після того, як упав, різали. Смерть настала приблизно вісім годин тому, тобто, десь близько першої ночі. Скажу точніше після розтину. Кулі всередині черепа.

– Гільзи знайшли?

– Ні, певне, світив ліхтариком і підібрав. Стріляв з відстані метр-півтора. Штим стояв обличчям до вулиці. Можливо, виходив з будинку. Впав на правий бік і загородив тілом двері.

– Невже за вісім годин жодна жива душа не входила й не виходила з будинку? – засумнівався прокурор. – Хто перший виявив убитого?

– Слюсар мотозаводу, коли йшов на роботу, – відказав Наливайкові слідчий прокуратури. – Він і зателефонував на «02». Мешкає на третьому поверсі в квартирі номер сімдесят чотири.

– Свідчення взяли?

– Пише в машині.

– Допоможіть йому, Юрію Івановичу, бо до вечора писатиме. Як слід розпитайте. Важлива кожна дрібниця, кожна деталь. Яка ваша думка?

– З метою грабунку – не схоже. Нічого не забрали. Документи, гроші, шлюбна обручка, годинник «Сейко» – все на місці. Слідів боротьби, опору нападнику теж не виявлено. Одяг цілий. Тіло не пересували й не перевертали. Місце злочину тут, біля дверей. Вбивця намагався якнайменше наслідити й це йому вдалося.

– Кілер працював, – сказав начальник карного розшуку майор Кіндій. – Тепер шукай вітра в полі. Чиста робота. Виконано на відмінно. Відчувається рука професіонала.

Прокурор поморщився і зауважив:

– Ну й термінологія у вас… Не по-людськи висловлюєтеся.

– Проза життя, Степане Степановичу, час уже й звикнути. Ви гляньте, як влучно стріляв! Всадив кулю якраз посередині – між лінією росту волосся і переніссям, а другу – точно в скроню, на лінії верхньої частини вуха. Знав, куди цілити. Гадаю – вбивство на замовлення. Прибрали депутата, а от хто замовив, з якою метою – треба покопати. Будемо шукати, а чи знайдемо? Розкриття таких злочинів по області, згідно зі статистикою – нуль цілих, чотири десятих відсотка. Практично жоден такий злочин не розкритий.

– Не подобається мені, пане Романе, ваша тональність, зовсім не подобається. Ота запрограмованість на невдачу… Песимізм, вибачте, каркання… Мати такий настрій перед відповідальним розслідуванням. А шукати вбивць доведеться вам. Що значить, чи знайдемо? Знайти потрібно будь-що! Знайти і покарати! Ви зрозуміли, майоре?

– Авжеж, пане прокуроре, зробимо все можливе.

– У світлі останніх рішень щодо посилення боротьби зі злочинністю… – проказав Наливайко, однак відчувши, що не туди заїхав, не в той час, що був років десять тому, схаменувся і продовжив: – Зрештою, нам за це гроші платять. Щоб кожен злочин був розкритий, а винні сиділи за ґратами. І за професійну придатність, до речі, теж.

– І я так думаю, що гроші. Платню за виконану роботу, – підтримав прокурора начальник карного розшуку, – в залежності від кваліфікації. Але статистика – річ уперта. Питається, чому такий мізерний відсоток розкриття? Чи не ті самі гроші у цьому винні?

– В якому розумінні? – не второпав Наливайко.

– У прямому й переносному.

– Хочете сказати, що за гроші справу можна прикрити й сховати під сукно?

– Звичайно, – анітрохи не збентежився майор Кіндій. – Усі ми смертні й жити по-людськи хочемо. І вони це добре усвідомили. У ворожому таборі не дрімають, Степане Степановичу, вивчають супротивника, думають, шукають слабкі місця. Мабуть, на кожного з нас у них ярличок припасений із відповідною ціною.

Тема розмови Наливайкові не подобалася. Прозорі натяки, в’їдливі репліки. Та ще на місці події. Он скільки народу зібралося. Далеко стоять, не почують, але береженого й Бог береже. А потім дивуєшся: звідки плітки беруться? Плете язиком казна-що. Ніякої поваги до старших. Йому ще й тридцяти немає, а він уже пір’ячко розпускає та злетіти вище всіх хоче. Недарма про гроші бовкнув. Від такого всякої капості чекати можна. І начальник міліції його підтримує. «Ромко – файний хлоп, у вогонь і воду, якщо треба, полізе». Сам у «Волзі» сидить, вчора, каже, грип ухопив, температура вранці під сорок скочила.