Читати книгу - "Маленька, Драч Марія"

Мене нахабно жбурнули в автівку й через декілька секунд ми рушили в невідомому напрямку. Колись у дитинстві по телевізору показували фільм, його назву я вже не пам’ятаю. У цій стрічці розповідалось про бандитів, які викрадали дівчат на вулицях, відвозили за місто, а потім знущались. Звісно такі фільми не призначені для дитячого перегляду, але хто мені міг пояснити та заборонити? Я дивилась усе підряд, навіть еротику, що демонстрували вночі.

Чому я раптом згадала цей фільм? Тому що зараз я почувалась точнісінько так, як ті нещасні дівчата. Різниця лише в тому, що їх викрадали, а мене програв у карти рідний батько. Мені було страшно, шалено страшно. Я сиділа, притискаючись спиною до сидіння, відчуваючи нервове тремтіння по всьому тілу. Щоб якось його загасити, я обійняла себе руками.

Тато… Мій тато програв мене якомусь чоловікові, який тепер зробить зі мною усе, чого тільки його душі заманеться. Я схлипнула й відчула, що по щоках знову потекли сльози. Мій страх був схожий на той переляк, що супроводжував мене під час зустрічі зі собакою. Це відчуття сковувало мене, перешкоджало нормальному диханню.

Габріель вів автомобіль, інколи дивився на мене в дзеркало заднього перегляду. Кожного разу, коли наші погляди стикались, я в цю ж мить припиняла плакати, сильніше притискаючись спиною до сидіння. У машині працювала пічка, але мої ноги настільки сильно змерзли, що я навіть не відчувала пальців. Річ була не в капцях, а скоріше в емоціональному перенавантаженні. Всередині все палало, а зовні немов покривалось крижаною кіркою.

Чому цей чоловік, який зовні здається дуже солідною людиною, так спокійно спостерігає за чужими стражданнями? Навіщо я Габріелеві? Та чому? Чому мій батько опустився до того, що вирішив зробити мене дарунком? Серце болісно стиснулось. Я любила свого тата таким, яким він є. Він все ж таки не відмовився від мене, не покинув на поталу долі, яке це зробила моя мати. Але навіть її я не мала права засуджувати. А тепер… Тепер я почувала себе людиною, чию любов жорстоко зрадили й безжалісно розтоптали.

Я захлиналась у самотності, яка зараз розросталась, перетворювалась на величезного кита, що поглинав мене, немов планктон. Можливо, це егоїстично з мого боку, але мені хотілось відчувати, що я комусь потрібна. Якщо б така людина з’явилась у моєму житті, я увесь світ подала до її ніг.

Автівка несподівано зупинилася, я ледве не гепнулась головою об сидіння навпроти. Подивившись у вікно, я побачила високу будівлю поверхів у десять-п’ятнадцять, над входом блищала величезна вивіска «Готель Персефона». Моїх вуст торкнулась сумна посмішка. Як символічно! Я була Персефоною, яку вкрав Аїд. Щоправда, мій батько, який у цьому міфі повинен був стати Деметрою, не дуже сумує за мною. Можна навіть затвердити, що він власноруч віддав мене до рук бога Смерті.

- Приїхали, маленька, - заявив Габріель, відкривши дверцята машини з мого боку.

Я сиділа та не ворушилась, злякано дивлячись на чоловіка. Моє підборіддя від бажання знов заплакати, затряслося.

- Тільки без цих викрутасів, - закотив очі Габріель, а потім схопив за руку та повів у бік готелю.

Ми стояли поруч із рецепцією та очікували, поки адміністраторка забронює номер. Часом я відчувала на собі глузливий погляд дівчини. Вона постійно подивлялась на мої капці. Я не плакала, не виривалась, але пальці Габріеля продовжували з силою стискати мою руку. Опустивши голову, я роздивлялась дорогий темно-червоний килим під своїми ногами й відчувала себе зайвою. Готель буквально дихав розкішшю, до якої моя згорблена постать аж ніяк не пасувала.

Через ці переживання, я відчула, що мені стало зле, почало нудити, а в голові важкими поштовхами не припиняли стукати кров. Мене раптово хитнуло вбік, немов хтось вдарив, але міцна рука Габріеля втримала моє тіло.

- Стояти рівно не вмієш? – прошепотів чоловік мені на вухо. – Будь слухняною, маленька.

Я ковтнула слину та хлюпнула носом. Замруживши очі, я почала подумки молити вищі сили про те, щоб вони помилували мене. Розплющивши очі, я труснула головою, намагаючись припинити безкінечний танець чорних крапок, що напевно з’явились через напруження нервів. Мене знов хитнуло, але і в цей раз Габріель підтримав, щоправда, ще сильніше схопив, від чого я засичала від болю.

- Ваші ключі, - промовила адміністраторка та протягнула їх Габріелю.

- Дякую, - чоловік потягнув мене далі, але мої ноги раптом зовсім припинили слухатись наказів мозку. Я перечепилась через килим і знов ледве не впала.

- Вам допомогти? – турботливо спитала адміністраторка.

- Ні, - коротко відповів Габріель і підхопив мене за талію та закинув собі на плече, а потім пішов у бік ліфту.

Мене ледве не знудило від того, що я тепер висіла головою до низу. Шлунок неприємно стиснувся, а на скронях з’явився холодний піт. Мій шалений переляк мабуть вже досягнув певної межі, після якої ти починаєш звикати до нього й чітко розуміти, що потрібно якось захиститися. Шоковий стан почав зникати й у мене в голові немов спалахом майнуло питання, що ж я роблю? Зараз я знаходжусь на одинці з проблемою, яка визначить мою подальшу долю. Зґвалтування зруйнує мене, це ж зрозуміло, бо мій характер надто м’який, слабкий. Тепер страх закликав до рішучих дій.

Я почала пручатися, бити Габріеля ногами в груди. Його тверде плече болісно тиснуло в живіт. Нудота посилилась. Я важко дихала, але не припиняла бити чоловіка. Він тряхнув мене, а потім сильно вдарив по дупі.

- Відпустіть мене! – я вигнулась назад, намагаючись сповзти на підлогу, але сильні руки швидко загасили мою спробу.

- Вгамуйся! – гаркнув Габріель та ще раз вдарив мене, але вже болючіше.

Я подивилась у різні сторони, але нікого не побачила. Боже, тут навіть покликати на поміч не можна. Людей немає. Уздовж хребта пройшовся мерзенний холод. Проте… Та дівчина-адміністраторка пречудово розуміла, що коїться, але нічого не зробила. Жахливі догадки заповнили всі думки.