Читати книгу - "Білий замок на Чорній скелі, Костянтин Матвієнко"

Нодові вперше було цікаво на політичній лекції. Підполковник говорив напрочуд відверто та зрозуміло. Навіть Прен слухав, намагаючись щось второпати, а Лар, так той аж їв очима нового лектора, до кінчиків своїх вусиків демонструючи йому віддану увагу — сподобатися намагався. Нутром відчував кар'єрист, що непростий це чоловік, якщо дозволяє собі таке говорити. Час від часу підполковник зупиняв погляд на котромусь із слухачів, і майже всі вони ховали очі, немов відчуваючи провину за щось. Усі, окрім Нода.

Днів за три після лекції Нода розшукав черговий по роті й передав наказ самого командувача польових навчань, старого генерала Донта, негайно з'явитися до шістдесят дев'ятої кімнати у штабі. Поганий це був наказ. Про ту кімнату пошепки балакали, що у ній отаборився секретний відділ — підрозділ контррозвідки, який мав осідок у кожній військовій установі.

Переступивши поріг прокуреного приміщення без вікон, вмебльованого лише столом та двома стільцями, Нод побачив чоловіка у цивільному костюмі, який стояв спиною до дверей. Ще до того, як той повільно повернув голову, хлопець вже знав, що це підполковник Буртак.

— Курсанте! У вашого діда, генерала Кунстада, два тижні тому діагностували застарілий рак легенів, — чітко і спокійно повідомив підполковник.

Перш ніж усвідомити зміст сказаного, Нод піймав себе на думці, що Буртак зовсім не нагадує того ексцентричного, але цікавого викладача, яким прикидався, коли вперше увійшов до аудиторії. Цього разу він вдавав холодну впевненість працівника спецслужби.

— Ви сідайте, — у голосі підполковника ледь почулося співчуття. — Хвороба, кажу ж, задавнена, вже не підлягає лікуванню, тому лікарі занурили генерала у штучну кому, щоб він не відчував болю.

— А немає змоги..?

— Немає, курсанте Кунстад!!! Знаю, про що хочете запитати: про лікування у ворогів Республіки, за кордоном. То усе побрехеньки, що там навчилися лікувати рак. Прийміть цю звістку із мужністю, гідною Вашого славного діда. Скажіть, а чому кожному первістку чоловічої статі у Вашому роду дають ім'я Нод? — несподівано запитав підполковник.

— Не знаю, — знизав плечима Нод. — Дідусь говорить,.. — спазм раптом зрадницьки здушив горло, — що це просто така традиція.

— Дивна традиція, — підполковник дістав зі столу аркуш з кількома рядками тексту. — Дивна. Ну, та мова не про те. Один Ви тепер лишаєтеся, немає на кого сподіватися. Мабуть, Ви мали надію, що дід ще встигне забезпечити вашу кар'єру? Ну, та партія і держава Вас не полишать. Прочитайте це, — він простягнув папірець. — Уголос.

— Зобов'язання, — почав Нод — Я, Нод Кунстад, зобов'язуюся співпрацювати з Контррозвідувальною службою... Це що?!

— Зобов'язання, яке є важливішим за військову присягу. Вступивши у наші лави, Ви отримаєте нову родину, надійнішу і турботливішу за рідну.

— Дід каже, що з донощика кепський вояка, — Нод, ледь стримавшись від того, щоб зім'яти і пожбурити аркуш, спокійно поклав його на стіл. Підвівся.

— Не гарячкуйте, курсанте, — спробував зупинити його контррозвідник.

— Я не гарячкую...

— Ви добре усе обміркували?

— Так точно. Дозвольте йти, товаришу підполковник.

— Йдіть, та до цієї розмови ми ще неодмінно повернемося. Через сімейні обставини Вам дозволять залишити полігон раніше. Учбову програму майже завершено, а парад відбудеться й без Вас.

Щойно за Нодом зачинилися двері, підполковник телефоном наказав черговому викликати до нього курсанта Лара Ларсена, а пізніше Прена Пренота.

За два тижні генерала з усіма належними урочистостями поховали у військовому пантеоні на центральному кладовищі Тіапулата — столиці Республіки Дуумвірів. Нод як єдиний член родини померлого мусив стояти біля труни у парадній курсантській формі, приймаючи співчуття від найвищих партійних і державних сановників. На похорон прийшов навіть один з дуумвірів — Дет Дут. Разом обидва правителі ніколи не з'являлися на людях — боялися, що у разі замаху держава миттю втратить обох очільників.

Увечері Нод залишився на самоті у їх із дідусем, а нині лише його чималій квартирі, що містилася у старому добротному будинку на бульварі Звитяг. Він механічно почав приводити до ладу помешкання, бо вже завтра мав прийти нотаріус. Дуумвір Дет Дут наказав без зволікань ввести у права спадщини єдиного нащадка заслуженого вояка. Втім, великих статків дід по собі не залишив: ця квартира, маленька дача з чудовим садом, який доглядав колишній дідів ординарець Юс, та порівняно скромний ощадний рахунок.

За нескладною механічною роботою хлопець пригадував поминальну учту. На неї прийшли чимало військових і цивільних начальників, старих вояків, які колись починали службу із дідом. Неприємною несподіванкою виявилася присутність підполковника Буртака, який, втім, сидів оддалік від Нода, не намагаючись нагадати про їх знайомство. Один давній дідів товариш, трохи підпивши, розповів про відомий, загалом, епізод у кар'єрі покійного генерала. Йшлося про спробу міста-князівства Гирлон під час останньої війни повернути собі порт Туапулат.

Гирлон являв собою давнє портове місто з кількома поселеннями довкола. На північний захід від нього, на правому березі річки Ардана починалася Ланодська рівнина, а на сході здіймалися перші передгір'я Залізних Гір. У кількаденному морському переході на південь лежав омитий теплою Горіховою течією Архіпелаг Султанату, що здавна постачав прянощі, коштовне каміння та шовки до континентальних країн. Саме у Гирлоні перетиналися основні торгові шляхи — як морські, так і ті, що проходили суходолом, тож унікальне стратегічне розташування Князівства завше було предметом заздрощів інших держав.

Природній ландшафт цієї маленької країни був так само унікальний. У доісторичні часи там впало якесь небесне тіло і пробило тверду скельну породу узбережжя, утворивши величезний кратер, що згодом став Туагирлонською бухтою. До неї впадав східний рукав річки Ардана, котра неподалік Гирлона ділилася на два річища. Відтак вода у бухті була значно менш солоною, ніж морська. Інший рукав, глибокий і стрімкий, проклав собі шлях до моря у трьох десятках кілометрів на захід від бухти, утворивши природний кордон майбутнього Князівства. Туагирлонська бухта була єдиним на сотні миль узбережжя глибоким і захищеним від штормів портом — ще один предмет заздрощів сусідів Князівства.

Узбережжя бухти залюднилося з прадавніх часів. Її східний край являв собою довгий вузький мис. Висота його знижувалася від берегового масиву у бік моря, закінчуючись майже півкруглим рівним плато. У прадавні часи там мешкало плем'я первісних людей. Їх розгалужені печери, де