Читати книгу - "Варта у Грі, Наталія Ярославівна Матолінець"

Але другий крок не вдався: невидима стіна стримувала на місці, у повному заціпенінні. І навіть сили, щойно отримані у жертви для сьогоднішньої дуелі, не допомагали вирватися.

— Почнемо з простого, — хлопець примружив очі сильніше, — якщо ти відмовишся співпрацювати, я вб’ю тебе, аби не заважала принаймні.

***

Варта дивилася поперед себе й кліпала.

Треба ж. Задрімати на лавці, схованій у кущах біля Політеху. Дожилася.

«Більше не працюватиму у вечірню зміну...»,— промайнула думка. Врешті, мама все одно була невдоволена її роботою в кав’ярні й завжди твердила, що в них достатньо грошей, аби доньці не доводилося принижуватись перед звичайними людьми. Але бажання самостійності ніхто ще не скасовував, як і бажання Варти опанувати всі методи приготування хорошої кави.

Чаклунка зиркнула на годинник — дві години до дуелі. Надворі стемніло. Ворота вже зачинили. Доведеться лізти через огорожу.

Варта ніяк не могла пригадати, як опинилася тут. Зате сон свій пам’ятала прекрасно: після трапези її перестрів знавіснілий молодик, який володів справжніми щитами. Він ще ляпотів щось про Гру і співпрацю, але тоді підійшов старший пан із ціпком...

Ох! Згадавши, як навідмаш той лупнув нахабного молодика, Варта зрозуміла, що ціпок у пана був явно декоративним аксесуаром, а не підтримкою, необхідною в поважному віці.

А далі вона прокинулася. Нікого поруч. Тільки голова болить. І...

— Трясця... — дівчина прогортала список пропущених дзвінків — три від Дикорослої, по одному від Аллі й Максиміліана та вісім із дому.

— Трясця в квадраті, — пропущені дзвінки з дому ніколи добром не закінчувалися, хоча Варта була давно повнолітньою. Але батьки настільки активно опікали її, мовби хотіли цією опікою компенсувати те, що вони прийомні.

Телефон завібрував знову. Цього разу повідомлення. Від Дикорослої.

«На Дорошенка бачили суддю з Чехії. Назріває початок?»

Варта застогнала і швидко набрала відповідь:

«Може, він у відпустку приїхав. У них же буває відпустка?»

«Він що, дурний, щоби в Україну пертися у відпустку?» — Дикоросла відписувала завжди блискавично, ніби не мала інших справ.

Дівчина сховала телефон у кишеню джинсів.

Якщо судді справді збираються в місті, то Гра на носі. Але дуель — сьогодні. Отож, не час думати про...

«...Якщо ти відмовишся співпрацювати, я вб’ю тебе...»

***

— Так, мам. Так, точно. Так, з Дикорослою. Так, прийду вранці... Ні, жодних настоянок... Коли це я так робила? Пфф!.. Усе добре. Па. Татові теж.

— Вони в курсі, що тобі вже стукнуло 18? — криво посміхнувся Молібден, старший брат Аллі, який сьогодні був другим заступником.

— Ага. І що 25 теж у курсі. Але думаю, коли мені буде 40, вони розпитуватимуть те саме, — Варта швидко сховала телефон у кишеню.

— Ну, готові? — Аллі діловито підв’язувала пишне мідно-руде волосся, щоб воно не розліталося на всі боки під час сутички, коли будь-яка деталь може завадити перемозі. — Сьогодні ми виб’ємо з них усю їхню світлість, а потім до ранку гулятимемо на мою останню стипендію.

— Думаю, стратегію нікому пояснювати не треба, — Максиміліан упер руки в коліна і подався вперед. — Я розберуся з будь-яким світляком, якого б він не обрав. Молю, якщо здумає виставити проти тебе сестру, то вже не падай під її чари.

— За дурня мене маєш? — широкі брови Молібдене сіпнулися. — Люсент — справжня зміюка. Я бачив, як вона одного разу з Мортом зійшлася — той жевжик ледве втік живим.

— Морт не особливо вдалий приклад. Його моя мала однією лівою і без чарів покладе, — осміхнувся Максиміліан і повернувся до Варти. — Ну, панєнко, якщо ми з Молем не вирішимо все до третього раунду, то ти мусиш перемогти. Проти Люсент не бійся йти напролом. Вона шугається натиску і швидкості. Якщо ж ні, то він міг покликати Оллу чи Армана. Олька надто добра, щоб відмовити. А Арман надто тупий. Альтер наче не в місті — це добре.

— Та мені байдуже, — відповіла Варта. — Головне, щоб не дійшло до фіналу.

На дві секунди всі стихли під вагою похмурих роздумів. Фінал, коли битви трьох заступників не вирішили, хто ж переміг, — найгірший варіант.

— Святі капці, той світляк однаково не буде битися на смерть! — Молібден ляснув долонею по столу і розвіяв важку тишу.

— Я теж думаю, що не буде, — погодилася Варта і вирішила, що зараз саме час відвернути розмову від фатальностей. — Слухайте, я з Дикорослою розмовляла. Вона казала, що в центрі бачили суддю.

— Якого? — насторожився Максиміліан.

— Ніби чеха.

— Твоя відьма, як нап’ється свого зілля, ще й живого духа побачить, — весело кинув Молібден.

— Я їй передам, — іронічно скривилась Варта, — якщо ти сьогодні потребуватимеш ліків.

— О, а вона що, прийде? — хлопець оживився і провів обома руками по білявому волоссю.

— Молю, потім будеш за своїми відьмами бігати. Нам пора йти, — нагадала Аллі, яка вже стояла на порозі й нетерпляче вистукувала кісточками пальців по одвірку.

— То що, ніхто нічого не чув про суддів? — Варта розуміла, що це останній шанс перед дуеллю дізнатися щось достеменне.

Максиміліан подивився на неї довгим втомленим поглядом і врешті відповів чітко:

— Ні. Ми нічого не чули.

— Але якщо почнеться Гра, а ми не знатимемо вчасно, то хтось зі своїх може постраждати... — зауважила чаклунка.

— Дивись, сьогодні не постраждай, — Молібден обійняв її за плече, грубо притягнув до себе й нахилився до вуха: — Мала, не дратуй Макса. Він дико боїться за Аллі. Ніхто не розпочне Гру без суддів.

Дівчина кивнула. Алхімік відпустив її і вислизнув у коридор повз сестру, яка чекала, поки всі заступники вийдуть із кімнати. Максиміліан на хвилину затримався.

Варта і Молібден сиділи на сходах і мовчали. Дівчина пригадувала ті дні, коли Максові тільки-но «пощастило» закохатися в до біса сильну, проте таку ж до біса запальну алхімею на ім’я Алхімея. І хоча раніше вона виходила неушкодженою з усіх сутичок, але допекти Люцемові... Це вже не жарти.

***

— Ти будеш жерти болото з моїх чобіт! — сплюнув Максиміліан собі