Читати книгу - "Розфарбований птах, Єжи Косінскі"

Як я дізнався пізніше, різноманітна критика була частиною великомасштабної спроби екстремістської націоналістичної групи створити в моїй рідній країні атмосферу небезпеки й розколу, щоб змусити залишки єврейського населення покинути Державу. Газета «Нью-Йорк таймз» повідомила, що «Розфарбованого птаха» засудили як пропаганду реакціоністські сили, що «шукають збройного врегулювання справ зі Східною Європою». Є якась іронія в тому, що роман почав набувати ролі, схожої на роль свого головного героя, хлопчика, корінного жителя, що став чужим, цигана, якого вважають ватажком згубної зграї, здатного накласти прокляття на кожного, хто перейде йому дорогу.

Кампанія проти книжки, що розпочалася в столиці, незабаром перекинулася на весь народ. За кілька тижнів з’явилися декілька сотень статей і лавина пліток. Контрольована державою телевізійна мережа розпочала серіал «Слідами “Розфарбованого птаха”», показуючи інтерв’ю з людьми, що, можливо, контактували зі мною чи моєю родиною у воєнні роки. Журналіст читав уривок із «Розфарбованого птаха», а потім представляв людину, яка стверджувала, що вигаданий персонаж списаний з неї. Просторікуючи, ці розгублені, часто неосвічені свідки, налякані тим, що мали зробити, гнівно засуджували книжку та її автора.

Один з наймайстерніших та найповажніших європейських письменників прочитав «Розфарбованого птаха» у французькому перекладі і похвалив його у своєму огляді. Незабаром тиск уряду змусив його відмовитися від своєї думки. Письменник опублікував своє виправлене враження, а потім додав «Відкритого листа до Єжи Косинського», який з’явився в журналі, де він був редактор. У листі він застерігав мене, що я, як один лауреат численних премій, що теж проміняв свою рідну мову на ворожу балачку й похвалу декадентського Заходу, закінчу своє життя, перерізавши собі горло в якомусь убогому готелі на Рив’єрі.

Коли вийшов друком «Розфарбований птах», моїй матері, моїй єдиній уцілілій кровній родичці було вже за шістдесят, і вона пережила дві протиракові операції. Щойно провідна місцева газета довідалася, що вона досі живе в містечку, де я народився, там одразу ж надрукували брехливу статтю, в якій її називали матір’ю ренегата, підбурювача місцевих зелотів[2], і натовпи розлючених містян зібралися біля її будинку. Викликана материною доглядальницею міліція приїхала, проте ледаче стояла, вдаючи, наче контролює вігілантів[3].

Коли старий шкільний товариш зателефонував мені до Нью-Йорка, щоб обачно розповісти, що коїться, я мобілізував усю наявну підтримку міжнародних організацій, яку зміг, однак ще кілька місяців здавалося, що вона не надто допомагає, адже розгнівані мешканці містечка, які навіть не читали моєї книжки, продовжували свої атаки. Урешті-решт представники влади під тиском стурбованих організацій за межами країни наказали місцевій владі перевезти мою матір до іншого міста. Там вона залишалася кілька тижнів, поки нападки вщухли, а потім переїхала до столиці, покинувши все своє майно. Заручившись підтримкою деяких друзів, я зміг дізнатися, де вона живе, і регулярно надсилати їй гроші.

Попри те, що більшість членів її родини були знищені в країні, яка тепер цькувала її, моя матір відмовилася емігрувати, наполягаючи, що хоче померти і бути похованою поруч із моїм батьком, у країні, де вона народилася і де страждав увесь її народ. Коли вона померла, цю смерть перетворили на привід для соромлення й залякування її друзів. Влада не дозволяла публічних оголошень про похорон, а простий некролог з’явився аж за кілька днів після поховання.

У Сполучених Штатах повідомлення газет про ці іноземні атаки спровокували шквал анонімних листів з погрозами від натуралізованих східноєвропейців, які відчували, що я зганьбив їхніх земляків і обмовив етнічний спадок. Здавалося, майже ніхто з анонімних авторів листів не читав «Розфарбованого птаха»; вони здебільшого, мов папуги, повторювали слова східноєвропейських нападників, отримані з других рук у виданнях для émigré[4].

Одного дня, коли я був у своїй мангеттенській квартирі один, у двері подзвонили. Вирішивши, що це служба доставлення, на яку чекав, я відразу відчинив. Двійко безцеремонних чоловіків у важких плащах заштовхнули мене в кімнату, гупнувши за собою дверима. Вони притиснули мене до стіни й ретельно обшукали. Вочевидь знітившись, один із них витягнув із кишені газетну вирізку. Це була стаття «Нью-Йорк таймз» про східноєвропейські нападки на «Розфарбованого птаха», з розмитою копією моєї фотографії. Мої нападники, викрикуючи щось про «Розфарбованого птаха», почали погрожувати побити мене шматком сталевої труби, загорнутої в газету, яку витягнули з рукава плаща. Я запротестував, що не писав цієї книжки; чоловік на світлині, сказав я, — мій кузен, з яким мене часто плутають. Я додав, що він вийшов, але ось-ось повернеться. Коли вони сіли на канапу, де збиралися дочекатися його, не випускаючи зброї з рук, я поцікавився, чого вони хочуть. Один з них відповів, що вони прийшли покарати Косинського за «Розфарбованого птаха», книжку, яка спаплюжила їхню країну і висміяла їхній народ. Попри те, що вони живуть у Сполучених Штатах, запевнив він мене, вони залишаються патріотами. Незабаром до них приєднався ще один чоловік, що лаяв Косинського, переходячи на сільський діалект, який я легко впізнав. Я зберігав мовчання, розглядаючи широкі обличчя селян, їхні кремезні тіла та плащі, в які вони ледве втиснулися. Покоління, віддалене від халуп під очеретяним дахом, хащів болотяної трави і плугів, яких тягнули воли, досі залишалося тими селянами, що їх я колись знав. Здавалося, наче вони зійшли зі сторінок «Розфарбованого птаха», і на мить я відчув себе їхнім володарем. Якщо це справді були мої персонажі, природно, що їм слід було навідатися до мене, тож я дружньо запропонував їм горілки, яку спершу неохоче, вони, втім, жадібно випили. Поки вони пили, я взявся прибирати розкидані дрібнички на книжковій полиці, а потім досить спритно витягнув невеличкий револьвер з-поза двотомника «Словника американізмів», що стояв у самому кінці полиці. Я наказав чоловікам кинути їхню зброю і підняти руки; щойно вони послухалися, я взяв фотоапарат. Із револьвером в одній руці та камерою в другій швидко зробив півдесятка фотографій. Я повідомив, що ці кадри засвідчать їхню особу, якщо я колись вирішу звинуватити їх у зломі та спробі нападу. Вони просили мене пожаліти їх; зрештою, заблагали вони, вони не поранили ані мене, ані Косинського. Я вдав, наче обмірковую почуте, і кінець кінцем відповів, що раз їхні світлини