Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Перед навалою, Роман Купчинський 📚 - Українською

Читати книгу - "Перед навалою, Роман Купчинський"

193
0
29.03.23
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Перед навалою" автора Роман Купчинський. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 3 4 ... 37
Перейти на сторінку:
народ вигине, як муха.

— Мені здається, що не попхається вже далі, — заговорив Зварич. — Наші, кажуть, навмисне пускають москалів, щоби потім замкнути їм дорогу.

— Може бути, — згодився дід Федорій, — вже то наше войсько не від паради, а москаль не прусс.

— Але зате в москаля війська — як трави, — сказав Склярський.

Дід Федорій сумно хитнув головою:

— Правда. Як трави…

Та по хвилі знайшов на те раду:

— Але тяжко, аби в нього такі гармати були, як у прусса, а прусс іде з нашим.

Під’їхали ближче до втікачів. Табори вже побудились, люди снувалися біля возів без ціли — звичайно, як не в себе дома. Ніде не видно було вогню, бо, здається, ніхто не думав оставатися довше. На день, на два стане хліба, масла і кислих огірків, а там і додому назад. Коби тільки переждати час, поки австрійці не проженуть москалів на чотири вітри.

Побачивши якусь нову фіру, підходив дехто з утікачів до дороги, щоб словом перекинутись, якусь новину почути.

Якась дівчина перебігла дорогу з порожніми коновками.

— Гей, дівче! — закричав дід Федорій. — Вернешся ти зараз чи ні! Чого впорожне дорогу переходиш?!

Дівчина засоромилась і чимскоріш направила лихо.

— Дурне!.. Видить, що люди їдуть, і з порожніми коновками пхається.

— Не вірте, пане Федорій, то забобон, — потішав старого Зварич. — Що можуть коновки пошкодити?!

— Не кажіть, можуть. Наш капітан який розумний був, а в коновки вірив. Під Кенігрецом з нашої компанії тільки п’ятнайцять люда зісталося; думаєте, через що? Через дівчину, що перейшла нас впорожне, як ми з села виходили.

— Але тут не буде нічого, дівчина вернулася назад, — сказав, сміючись, Зварич.

— Вам, паничу, сміх, бо ще самі не досвідчили. На войні треба на все вважати: і на заяця, і на кота, і на коновки, і навіть на те, щоби третьому вогню не давати, ні самому не закурювати.

Зварич підсміхався мовчки, а другі новобранці не висказувались ні за, ні проти. Буйність молодости і присутність Зварича не позволяли притакувати, глибоко вкорінена віра в лихі знаки не казала заперечувати.

— Слава Ісусу Христу! — поздоровив їх якийсь старший вже селянин.

— Слава навіки, — відповів дід Федорій.

Хлопці лиш мовчки головами кивнули.

— Куди так Бог провадить? — звернувся до діда Федорія селянин.

Дід Федорій пустив коні кроком і, заки відповів, витягнув з кишені люльку та став набивати її тютюном. Селянин ішов попри віз, положивши руку на полудрабок.

— До Львова їдемо, — відповів за діда Зварич, якому задовго було чекати на відповідь старого.

— До Львова аж? — здивувався селянин. — А ми тут остаємо.

— До войська везу, — обізвався дід Федорій і показав головою на хлопців.

— А в Золочеві?

— Є! Але не ті, яких нам треба.

— Ми до Українських січових стрільців, — поправив Зварич.

— Ага! — сказав селянин, щоби щось сказати, бо з міни не виглядало, що він усе зрозумів.

Українські селяни далеко більші дипломати від інтелігентів, які, хоч і з них походять, не вміють і в десятій часті так важити слів та здалека заходити до ціли.

— Як добре потиснете, то під вечір будете, — почав знову селянин.

— І я так міркую! — погодився дід Федорій.

— Хіба що вже довго їдете… Але, бачу, ні, бо коні не зморені…

— Не було ще чим…

— То ви десь із Ляцького?

— Ні, — хитнув дід Федорій.

— З Бужан, — вихопився Зварич.

— З Бужан!.. — протягнув голосом селянин. — Ми їхали через Бужани… Хотіли навіть там ставати, але пішла чутка, що треба ще трохи далі від’їхати.

— Думаю, що не треба було, — почав певним голосом Зварич. — Москалів аж до Золочева так легко не допустять.

Селянин махнув сумно рукою.

— Нам одна біда: чи легко, чи тяжко.

— Ні, я думаю, таки зовсім не пустять, — поправився Зварич.

— Бог то знає, — зітхнув селянин. — Та й ми собі думаємо, що то була б загибель. — Але ж бо й вони пхаються, — додав по хвилі. — Де ж то: під сам Золочів!

— Під сам Золочів ні, але навіть хоч би й під сам — то ще невелика біда. Вчора, як я був у Золочеві, то казали, що москалі десь туди коло Сасова крутилися.

— Коло Сасова!.. — мотав на вус селянин.

— Але їх там мають злапати в пастку, замкнути і вибити.

— Тільки хто зна коли?

— Може, нині вже, може, завтра, не знаю, — вияснював Зварич.

Дід Федорій весь час розмови мовчав, попакуючи люльку: Але коли мова зійшла на стратегію, почув, що повинен забрати голос.

— Воно-то й тяжко сказати коли. Не наші голови в тім, — і зробив таку міну, що селянин зрозумів, що про це тільки генерали знають.

— Правда ваша. Але чоловік, знаєте, рад би знати, — сказав селянин, ніби виправдуючи свій запит. — Ну, щасливої дороги вам, — додав, беручи руку з полудрабка. — Дякую красно.

— Оставайте здорові, — відповів дід Федорій і підігнав коні.

— Біда з тим москалем, — сказав, немов до себе. — Може, й недалеко зайде, але біди вже наробив.

Ніхто не обізвався, і дід пірнув у власні думки. Тільки час до часу підбадьорював коні, що чимраз частіше звільнювали кроку, зміркувавши далеку дорогу. А дорога чим далі, тим більш підсихала, і тим більшу за возом котила куряву.

Вже сонце високо відбилося від обрію, як доїхали до Словіти.

Гарячі промені сонця вспіли вже пробратися крізь одежу подорожніх і палили щораз дужче в спину. Порох припадав до воза, осідав на лицях і тамував віддих. Станути де-небудь у холодку, скинути капелюх, прохолодити чоло, а наді все напитися студеної води просто з криниці, доки ще животворність не випарувала з неї.

Затоплена в зелені садів Словіта манила струдженого подорожнього і виглядом, і надією на холодну воду. Адже в тіні довколишніх лісів, у серці скалистих горбовин напевно мусить скресати не одно джерело хрустального напитку…

Старий Федорій вже давно заповів, що в Словіті зроблять «раст» — себто відпочинок. Казав, що має там знайомого, ба що більше — військового товариша, і до нього думає заїхати.

— Спічнемо годинку, коні погодуємо і тоді вже просто до Львова!

Зварич радий був, що заїдуть до селянина, а й цікаво було йому побачити Федорового товариша. Десь старий вже дідок, як і Федорій, а може, ще старший. А про що вони балакати будуть?!

В’їхали в село… Зараз на вступі пізнали, що село не живе нині своїм звичайним буднем. Принишкло, мов лан пшениці, коли над ним звисне градова туча, притихло, мов гамірливий потік у морозну ніч. Вулиця мертва, мов замело людей з неї. Навіть на подвір’ях не видно нікого.

1 2 3 4 ... 37
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Перед навалою, Роман Купчинський», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Перед навалою, Роман Купчинський"