Читати книгу - "Після кави, Абдул Рашид Махмуді"

Він зупинився, щоб прогнати хлопців, які зібралися біля задніх дверей. Дехто з них був голий, як на світ народився, у руках очерет. Зграйка почала розходитися, але двоє затрималися: Мідхат і його чорний пес.

Мідхат став на своєму постійному місці біля дверей і дивився в дальній кут мечеті, де розташовувалася прямокутна дерев’яна коробка на чотирьох ніжках. Хлопці називали її «труною». Він завжди бачив домовину на тому самому місці, поки її не прибрали селяни та не потягнули в таке далеке місце, звідки не було вороття. Це сталося, коли вони відвезли його матір і забрали бабусю, накриту білим простирадлом, що пурхало на вітерці. Можливо, він ніколи б не збагнув суть цих речей, якби не замислився над таким питанням: чому ні його мати, ані бабуся не повернулися з того далекого місця? «Де моя мама?» — запитав він Наїсу, свою годувальницю. «Вона пішла на ринок, щоб узяти тобі халву та пару буханців смачного бадарського хліба», — відповіла вона. — «А де моя бабуся?» — запитав хлопчик. — «Вона поїхала відвідати своїх родичів у Хассінії», — відповіла жінка. Ох, як він чекав, коли мама повернеться з халвою та смачним хлібом. І як чекав, коли бабуся повернеться від родичів. Але потім Мідхат зрозумів, що Наїса збрехала й що ніхто з тих, кого вивезли в цій «коробці», уже більше ніколи не повернеться. Це було те далеке місце, яке вони називали «смертю».

Один із друзів потягнув хлопчика за руку, а інший вгатив очеретиною в плече, але він не ворухнувся. Друзі схвильовано розмахували своїми очеретяними списами, бо йшли воювати з бджолами, гнізда яких були в соломі та дровах, що зберігалися на дахах будинків. Їх не стримувало те, що комахи запекло захищали свої домівки й були здатні завдати нападникам, особливо голим, серйозні травми. Дитина не зрушила з місця, поки хадж Закі не поклав руку йому на плече.

— Мідхате, хіба пристойно ходити таким голим?

— Ми залишили свій одяг біля каналу, — відповів хлопчик. — Ми втекли, коли на нас напали собаки.

— Добре, але поквапся, будь ласка, — сказав Закі. — Бувай!

Два шейхи, Хамед і Саїд, підійшли, але потім, побачивши хаджа Закі, полишили молитву. Це було не тому, що він був більш освіченим, ніж вони, оскільки він не навчався в ісламському університеті аль-Азгар[4]. І не тому, що він старший за віком, адже насправді чоловік був молодшим за них обох. Це тому, що вони впізнали його за поставою. Якби його не було, вони б зрештою змагалися, хто стане керувати молитвами, і дехто з вірян міг би стати на бік того чи іншого кандидата, адже кожен із них мав своїх прихильників. Перший, шейх Саїд, бозна-скільки років навчався в шанованому університеті аль-Азгар, так і не отримавши диплом про закінчення. Щодо другого шейха, Хамеда, то він провчився лише п’ять років у релігійному інституті ез-Заказіка. Таким чином, шейх Саїд вважав разом зі своїми прихильниками, що це його право керувати молитвами, оскільки він був більш освіченим. Але шейх Хамед вірив, як і його прихильники, що молитися за спиною шейха Саїда було важким випробуванням, адже він постійно заїкався та затинався й час від часу видавав звук, який нагадував щось середнє між ковтком і плямканням, та, зрештою, повторював певну фразу чи слово знову і знову, аж допоки звучання не вирівнювалося. До того ж, ці невдачі, які, здавалося б, переслідували шейха Саїда, підбурювали хлопців у задніх рядах насміхатися, а то й ще гірше — зчиняти штовханину. Шейх Хамед, навпаки, вирізнявся своєю дотепністю й красномовством. Найважливіше те, що він завершував молитву до того, як терпіння молільників повністю вичерпається, знаючи, що деякі з них хочуть лише формально виконати релігійний обов’язок. Тож він не залишав місця для проникнення диявола в ряди вірян, щоб повернути їх до стану покори. Якщо хадж Закі був присутній на молитві, це означало кінець суперечки; усі були в мирі, заспокоювались, і молитва завершувалася належним чином. Навіть Шабана, що його знущань ніхто не міг уникнути, заявив під час одного зібрань на громадському суді села, що «Саад-паша і Наххас-паша можуть бути обраними лідерами нації, але мій двоюрідний брат Закі є вождем жителів Кассима, без виборів чи спеціальної вказівки». Проте це «невиборне» лідерство більше не подобалося Закі, оскільки воно стало занадто важким тягарем, що якимось чином нав’язано було чоловікові тільки волею Аллаха. Він просто виконував свій обов’язок, як і його батько за життя. Тоді Закі щедро приймав гостей та іноді виступав від імені батька під час вирішення суперечок. Тепер чоловік просто не міг продовжувати це робити; зрештою, Аллах не обтяжує людину понад її сили.

Він закликав присутніх вирівняти ряди, керуючи молитвою зібрання, щоб «Аллах змилосердився над усіма вами», і всі встали позаду нього. Усе ж у них залишилася хоч крихта якоїсь поваги. Ніхто не скаржився, суперечок не було, а хлопці не штовхали одне одного в задніх рядах і не глузували, що молитва затягнулася. Усі були смиренними в руках Аллаха. Біда тепер полягала в тому, що він сам намагався залишатися скромним і зосередженим. Розум блукав, коли чоловік починав читати аят із Корану, важкими зусиллями намагаючись згадати наступний аят. Між аятами була перерва, оповита тишею, проміжок, занурений у темряву.

Між першим і наступним аятом підіймався острах. А останнім часом — з моменту сварки з братом — ці паузи лише зростали. Якби так продовжувалося й надалі, то люди б, напевно, розійшлися. Та ще й був Шабана на зборах; якби люди дізналися про його стан, чоловіка б висміяли. Страх жив глибоко в його душі, і він підіймався під час молитви, підіймався, як тільки Закі клав голову на подушку, а чи коли дивився на свого брата. Постала фраза, яка відчайдушно хотіла вилетіти з глибини душі на кшталт крику, але вона застрягала в його горлі. І також слова, які він хотів промовити до Того, від Кого нічого не приховаєш, але німота долала його.

* * *

Село Кассим, де жили нащадки першого поселенця Кассима, було дивною місциною, зусібіч оповитою таємницями. Більшість селян вважали, що в криниці при мечеті