Читати книгу - "Штучний стан"

Решту простору займала звичайна техніка, складські приміщення, кабінки, медичний відсік, їдальні з додаванням більшої зони для відпочинку та деяких навчальних кімнат. На меблях були блакитно-білі накидки, і все було нещодавно вичищене, хоча все ще залишався слід запаху брудних шкарпеток, який, здається, висить у всіх людських оселях. Було тихо, за винятком слабкого шуму повітряної системи, і мої черевики не видавали жодного звуку на покритті палуби.

Я не потребував припасів. Моя система саморегульована; мені не потрібна їжа, вода або видалення рідини або інших речовин, і мені не потрібно багато повітря. Я міг витримати мінімальне забезпечення життєдіяльності, яке було єдиним, що підтримувалося, коли на борту не було людей, але транспорт трохи підняв його. Я подумав, що це приємно.

Я бродив, візуально перевіряючи речі, щоб переконатися, що все відповідає схемі, і просто переконатися, що все в порядку. Я робив це, навіть знаючи, що патрулювання — це звичка, яку мені доведеться побороти. Було дуже багато речей, які я мав подолати.

Коли конструкти були вперше розроблені, вони спочатку повинні були мати вищий рівень інтелекту, ніж тупий різновид ботів. Але ви не можете поставити інтелектуальний блок у щось таке дурне, як бот-перевізник, який відповідав би за безпеку, і більше не витрачати грошей на дорогих наглядових працівників компанії. Тож вони зробили нас розумнішими. Тривога і депресія були побічними ефектами.

У центрі відновлення, коли я стояв там, поки доктор Менса пояснювала, чому вона не хоче орендувати мене в рамках угоди про гарантію облігацій, вона назвала підвищення інтелекту "пекельним компромісом".

Цей корабель не був моєю відповідальністю, і на борту не було людей-клієнтів, яких я повинен був утримувати від того, щоб вони не нашкодити йому, чи не нашкодили собі, чи не нашкодили один одному. Але це був гарний корабель з напрочуд низькою охороною, і мені стало цікаво, чому власники не залишили на борту кількох людей, щоб стежити за цим. Як і для більшості транспортних засобів, керованих ботами, схематично вказувалося, що на борту були дрони для ремонту, але все ж.

Я продовжував патрулювання і огляд, поки не відчув гул і не пролетів на палубу, що означало, що корабель щойно від’єднався від кільця і ​​почав розгін. Напруга, яка знижувала мою функціональність до 96 відсотків, зменшилася; життя вбивці в цілому напружене, але пройде багато часу, перш ніж я звикну пересуватися людськими системами без обладунків і без намагання приховувати обличчя.

Я знайшов під контрольною палубою зону відпочинку екіпажу і сів в одне з м’яких крісел. Ремонтні кабіни та транспортні ящики не мають підкладок, тому подорож у комфорті все ще була для мене новинкою. Я почав перебирати нові блоки інформації, які завантажив на транзитному кільці. У ньому були деякі розважальні канали, які були доступні в Port FreeCommerce, і вони включали багато нових драм та бойовиків.

Раніше я ніколи не мав довгих періодів незайнятого вільного часу. Дозвілля все перебирати і організовувати, приділяти йому всю свою увагу, без необхідності моніторити кілька систем та канали клієнтів, все ще було тим, до чого я не звик. До цього я або був на чергуванні, або за викликом, або знаходився у сховищі в режимі очікування, чекаючи, щоб мене активували для укладення контракту.

Я вибрав новий серіал, який виглядав цікавим (теги обіцяли позагалактичні дослідження, дії та загадки) і розпочав перший епізод. Я був готовий заглибитися у себе, поки не настане час подумати про те, що я збираюся робити, коли дістанусь до пункту призначення, що я мав намір відкласти до останнього можливого моменту. Потім через мою стрічку щось сказало: "Вам пощастило".

Я сів. Це було настільки несподівано, що у мене почався викид адреналіну в органічні частини.

Транспорти не говорять словами, навіть через стрічку. Вони використовують зображення та рядки даних, щоб попередити вас про проблеми, але вони не починають розмови. Мене це влаштовувало, тому що я по можливості теж не користуюся розмовним інтерфейсом. Я поділився своїм збереженими медіа з першим транспортом, і він дав мені доступ до його комунікаційних та потокових стрічок, щоб я міг переконатися, що ніхто не знає, де я, і це була найвища ступінь нашої взаємодії.

Я обережно переглянув стрічку, цікавлячись, чи мене не обдурили. У мене була можливість сканування, але без дронів мій діапазон був обмежений, і з усіх екранів та обладнання навколо мене я не міг зібрати нічого, крім фонових показань корабельних систем. Той, хто володів кораблем, міг вести власні дослідження; але єдині камери безпеки були на люках, і нічого в зонах екіпажу. Або було щось, до чого я не мав доступу. Але присутність у кормі була надто великою і розсіяною як для людини чи людини-імпа, я міг це сказати навіть через стінки корму, які його захищали. І це звучало так, ніби говорив бот. Коли у стрічці говорять люди, їм доводиться субвокалізувати, і їх розумовий голос має тенденцію звучати як їхній фізичний голос. Це роблять навіть люди-імпи з повноцінними інтерфейсами.

Можливо, він намагався бути дружнім і просто незручно висловився. Я вголос запитав: "Чому мені пощастило?"

"Ніхто не зрозумів, хто ти".

Це звучало менш ніж заспокійливо. Я обережно запитав: "А як ти думаєш, хто я?" Якби це був ворог, у мене не було б багато варіантів. Транспортні боти не мають тіл, окрім корабля. Еквівалент його мозку був наді мною, біля мостика, де міститься людський екіпаж. І мені не було куди йти; ми виходили з кільця і ​​неквапливо рухалися до червоточини.

Він сказав: "Ти — шахрайський SecUnit, конструкт бот/людина з  хакнутим командним модулем." Він додатково проштовхнув ці слова через стрічку, і я здригнувся. Він сказав: "Не намагайся зламати мої системи, і на 0,00001 секунди він скинув захист.

Мені вистачило часу, щоб отримати яскравий образ того, з чим я маю справу. Частиною його функції був позагалактичний астрономічний аналіз, і тепер вся ця обчислювальна потужність простоювала, поки він перевозив вантаж, чекаючи наступної місії. Цей мозок міг розчавити мене, як клопа, через корм, пробитися крізь стіну та інші засоби захисту та позбавити мене пам’яті. Ймовірно одночасно будуючи план свого стрибка через червоточину, оцінюючи потреби в харчуванні повного складу екіпажу протягом наступних 66 000 годин, виконуючи нейронні операції