Читати книгу - "Сад забутих плодів"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Лютий
~ Танцюють барви вбрань ~
У каплиці Кастельдельчі маленьке овальне віконце, проникнувши крізь яке щоранку о дев’ятій, пломінь сонця спалахує на плиті, вмурованій у підлогу на згадку про того хрестоносця, що, повернувшись із Єрусалима, привіз в Італію перші троянди.
Нині плита десь пропала, і віконце замурували для зміцнення зовнішнього муру. Покрівля каплиці обвалилася, і на кам’яних уламках ростуть чагарники, заступаючи небо. Один старий із Сенателло вперто називає будівлю «каплицею троянд», хоча жодних троянд у цьому місці зроду не бувало.
Я вчора гарно веселивсь
милуючись на те як сніг
дерева гаптував навколо дому
і геть не думав на ту мить
що враз мене стривожить
короткий вік усіх на світі свят.
[10, субота]
Пообідньої пори площу в Пеннабіллі залило червоне світло. Джіджі Матеї показав мені старовинний ботанічний атлас. До обкладинки в ньому підклеєні дві сторінки з щоденника, списані місцевим парохом, попереднім власником книжки. Короткі нотатки стосуються здебільшого погоди: сніжних чи сонячних днів. Під датою 29 липня 1849 року він розповідає, що з Баньйо ді Романья до Пеннабіллі прийшла тисяча австрійських солдатів, які прямували в Сан-Марино, де переховувався Гарібальді після своєї втечі з Рима. Сьогодні вночі в горах випав сніг. Він лежить білими латками просто перед нами, на Місячних Альпах. Величезний сонний леопард. У нас сонце, і пахне весною. Разом із Джанні Джанніні ми поїхали на поле Мадонуччі, щоб накрасти цибулин диких тюльпанів, уже з пуп’янками, готовими розквітнути, — ми їх накопали під живоплотом із кущів свидини кров’яної. Удома висадили вздовж під’їзної алеї. Увечері Джанні відібрав чотири пласкі картоплини, загорнув їх у сріблену фольгу й поклав у пічку під жар, засипавши попелом. Вони спеклися дуже швидко, і ми кришили їх руками, дмухаючи в їхню гарячу м’якоть. Надворі знову падає сніг. Коли я пішов спати, то побачив у кімнаті Тео, собаку, що загинув два роки тому від отруєної котлети. Він розтягається поруч зі мною на ліжку й лиже мені долоню. «Де ти був весь цей час? Де ти був?» В очікуванні на відповідь я заснув. І одразу мені здалося, ніби я бреду гарячим степом серед старезних могил, захищених залізними клітками. Це Киргизія, де кінське молоко, яке тут тримають у маленьких шкіряних бурдюках, на смак нагадує мені рідку горгонзолу.
[15, четвер]
Я вже два дні в Лозанні з курсом лекцій. Здебільшого сиджу в готелі, спостерігаючи за пожильцями. Розпещені риси розпливаються під елегантними капелюхами. Невпевнена хода любителів масла й вершків, надлишок яких тремтить у м’яких губах. І вічна туга, викликана думкою про ймовірність смерті, яка позбавить кістки такої вже звичної для них вигоди пухких перин. Озеро на захід сонця росте і стає небом. Я знаю, що маленькі потяги з прозорими дахами піднімаються вузькоколійкою в гори з насунутими на вершини каптурами, щоб дістатися дерев’яних шато, де пахне сиром і мохом. Там, нагорі, у вікнах старої оселі геніального Бальтюса бовваніють обличчя японок, які охороняють мазки його східних полотен.
[24, субота]
Ми відвідали чоловіка, що його я шаную як одного з найвизначніших художників світу. Він мешкає на околиці Москви, де все нове і просторе. За винятком квартир. Ми насилу подолали кучугури та кригу. Михайла Матвійовича Шварцмана я побачив з іще білішою бородою й ще меншим інтересом у напівзаплющених очах до всього, що могло б відволікти його від власних думок. В одній із двох кімнат його квартири, де обідають, розмовляють і п’ють чай, у строго систематизованому безладі стоять прихилені до стіни полотна. Мила й ніжна пані Іра показує нам чоловікові картини, а тоді акуратно переставляє їх у коридор, за яким у маленькому передпокої звалені капці для тих, хто скидає обліплене снігом і брудом взуття. Михайло Матвійович Шварцман творить великий складаний собор (на таку думку навів мене його живопис). Частини велетенської споруди розкладені кімнатою — до часу, коли трапляється щасливець, якому художник вирішить показати свої роботи. Тоді собор складається воєдино, частина по частині. Він подібний до готичних храмів із їхньою складною павутиною уступів, що підтримують кам’яне мереживо. Однак спрямовані в небо механічні конструкції цього собору сповнені дії й духу, вони утворюють єдиний організм, водночас зберігаючи пам’ять фресок і великого живопису минувшини. Спостерігаючи за величним патріархом, я раптом зрозумів, що він дедалі більше стає бранцем собору, який творить. Справді, моя дружина запитала його навіть якоїсь миті: — Михайле Матвійовичу, де ви думками витаєте?
Він щиро відповів:
— Наче ж, у себе.
У певні вечори
іду торкнутися
русявіших за коноплі
у мурах стайні каменів наріжних
які однак походять із фасаду
тієї церкви зниклої давно.
Березень
~ Квіти мигдалю для голодних бджіл ~
[4, понеділок]
Дерева мигдалю навколо будинку, які видираються схилом до руїн палацу родини Малатеста, так щедро цвітуть, що ми з дружиною подерлися слідом за ними, щоб зануритися головами в запашну гущавину крони найнижчого з дерев. Нас оглушило дзижчання тисяч бджіл, які злетілися з усієї долини, щоб напитися першого нектару. Мені пригадався довгий ряд паралельних стовпів уздовж покинутої залізниці в долині Ум-Баки в Азербайджані. Їх огортало тремтливе повітря, і ми з Антоніоні прикладали вухо до деревини — точнісінько так, як це робили хлопчаками.
[9, субота]
Уже вдруге я зранку приходжу з Джанні на площу й сідаю з ним на сходи собору. Ми чекаємо перших ластівок, які повертаються у свої гнізда під дашком дзвіниці. Повітря гаряче, і мигдаль у цвіту світиться навіть уночі. Пенсіонери гріються на сонці коло джерела. Кладуть руки на гаряче каміння й часом намагаються ловити мух. Коли порфірні
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сад забутих плодів», після закриття браузера.