Читати книгу - "Криваве джерело, Барбюс Анрі"

А навколо них — кров, кров... Цілі калюжі крові! Падали вони незграбно, зате вбивали їх спритно. Порішили цілий тузінь. І зразу ж у всіх майнув моторошний здогад про фатальну випадковість: зовсім не підозріваючи про це (ніхто, ніхто не підозрівав), актори, "раючи ролю переслідувачів, стріляли не сліпими набоями, а справжніми кулями.

Покличте на поміч уяву, і хай вона живими барвами намалює вам образ мого розпачу на цьому незвичайному бойовиськові. Я при всіх рвав на собі чуба, бив себе кулаками , в груди і проклинав себе, чому не перевірив патронів, та хто ж міг подумати, що в сліпих набоях виявляться кулі! Я ридав, стогнав, кричав, що тепер мене навіки зганьблено. Потім пішов геть, хитаючись, ледве тримаючись на ногах; я казав, що "віддам себе в руки судових властей або ще гірше... накладу руки на себе, бо я винуватець цієї нежданої жахливої катастрофи, що коштувала життя дванадцятьом власникам нафти".

До мене в будиночок прибіг товариш... і я в нього перед очима кидався, як лев у клітці, и гукав, що я вкорочу собі життя. Тут прийшли ще й інші, а я все скавулів, мов вар'ят: "Уб'ю, уб'ю себе!" Але приятелі взялися заспокоювати мене, умовляти, і я-помалу втихомирився.

Почалося слідство. Цілковита подібність пачок набоїв заряджених і набоїв сліпих і збіг обставин, за яких було цілком можливо їх переплутати, виявилися настільки очевидні, що мій геройський самозахист — відважні запевнення в моїй неповинності — узяв гору в очах шерифа над усякими підозрами, звинувачення з мене знято.

Однак я все-таки звіявся з тих країв, зразу ж улаштувався завідувачем юридичного бюро багатої нью-йоркської фірми і дістав вельми щедру платню. Коли ж я був у Нью-Йорку, мені стало відомо, що все плем'я індіянів збурено — "повіяв вітер гніву", і десять уцілілих господарів нафтових джерел, диви, ще и утнуть якусь штуку. Головним ворохобником і підбурювачем до бунту, як з'ясувалося, був один із червоношкірих — Гаррі Буланий Кінь. Він насмілився одверто звинувачувати компанію в зумисній загладі індіянів через те, що вона не бажає ділитпся з ними прибутками. І раптом нахаба десь пропав... А на одинадцятий день його знайшли мертвим в авто, кинутому на дорозі, все тіло його пробите кулями.

Як ви гадаєте, скільки їх ще лишилося? Дев'ять? А от і ні! Помилилися! Жодного не зосталося! Того, ж дня, коли цього баламута знайшли вбитим, усе плем'я з жахом згорнуло свої вігвами, забрало своїх коней, свої манатки, жінок, дітей і втекло в гори. Червоношкірі назавжди очистили це місце, і блідотварі — їхні брати — стали повними володарями нафти.

І що ж! Тепер, коли я оселився в Англії, а з Сполученими Штатами попрощався назавше, бо в цій країні замахнулися на право людини, на вільне право її втамовувати скільки влізе спиртними напоями свою спрагу, тепер, коли я (скажу по секрету) ладен навіть вернутися в лоно церкви, на шлях віри й благочестя, я раптом довідуюся з газет, що справу про індіянів усе ж таки розкопали через три роки і збираються її розглядати на суді в Талсі. Хай бог благословить тих суддів і свідків, а мені то що? Чого б то я мав цікавитися всякими давніми історіями? ~

Містерові П'ю дуже хотілося ще щось сказати, і, таки не втерпівши, він вирік з якимись гордощами:

— Якщо колись і дізнаються, хто отруїв, хто розстріляв індіянів... то що ж... винуватці, як за кам'яним муром. За це їх до суду не притягнуть. Повірте мені, вельмишановний,— докинув Білл П'ю на прощання, ніби як висновок,— в нашому світі лише люди'мистецтва обдаровані багатою уявою і вміють довести задуману інтригу до кінця.