Читати книгу - "Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Струнко! — десятник Андан-кейр-Треффер мав сильний як для свого зросту голос. Шеренга завмерла, більш-менш вдало пародіюючи військову поставу.
— Сьогодні все минуло без ускладнень, — Кеннет став перед солдатами, міряючи їх уважним поглядом. Прокляття, більшість із них були старшими за нього. — І знаєте, чому? Бо вони йшли сюди ніч і день без відпочинку. Половина відразу загинула від стріл, а решта виявилися надто втомленими, щоб захищатися як належить.
Він обірвав себе, даючи їм час, щоби перетравити ці слова.
— Це був хороший бій. Але наступний може виявитися значно важчим. Ми досі не довідалися, де переховується решта клану або скільки їх там є, — не дуже знаючи, що робити з руками, він заткнув їх за пояс. — Зараз ми почекаємо Берґха та чарівника. Десятник Велерґорф знайде заняття для декількох із вас. Решта розставлятиме намети й розпалюватиме вогнища. Після двадцяти годин у барлогах нам потрібне гаряче їдло.
У відповідь почувся суголосний гомін.
— Перш ніж це станеться, ми маємо прибрати. Згідно з наказами, від шадорі не повинно лишитися і сліду. Це невдячна праця, але ніхто нас від неї не звільнить.
Шеренга зберігала мертву тишу.
— Але для початку — півкубка горілки на голову, — цього разу гомін був радіснішим. — А для тих, хто не соромиться власних знаків — цілий.
Кеннет вимовним жестом вказав на трьох солдатів, що носили сірі, обшиті білим кантом плащі з нефарбованої вовни.
— Розійтися.
Лейтенант зітхнув. Він усе ще не почувався впевнено в таких ситуаціях, і, що гірше, мав враження, що всім достеменно про це відомо.
— Пане лейтенанте, — Велерґорф виріс перед ним, наче з-під землі. — Я щодо вашого наказу.
— Пам’ятаю. Ходімо трохи вбік.
Вони відійшли на кільканадцять кроків.
— І як?
Поруч із Велерґорфом Кеннету не треба було прикидатися. Вони служили разом п’ять років — спочатку в одній десятці як звичайні солдати; пізніше він став десятником, а Велерґорф — його правицею. Після того, як Кеннет прийняв командування над новоствореною Шостою ротою, він передав Варгенну власну десятку, повністю довіряючи вмінням та досвіду старого горця. А потім відкликав його вбік і попросив, щоб той стежив за його діями та вказував на помилки.
— Добре. Коротко й по суті, — десятник говорив пошепки. — Мало що може бути гіршим за командира, який після закінчення роботи годину то хвалить, то ганить людей. Але не діліть їх на кращих і гірших за плащі. Через це будуть проблеми.
— Тоді як змусити їх носити знаки власної роти?
Десятник взяв жменю снігу й почав стирати кров з вістря сокири.
— їм потрібен час, — почав старий солдат за мить. — Ця так звана рота — це чотири десятки, зібрані з різних підрозділів та доповнені рекрутами. Десятка Андана перейшла з Чорних Штанів Бергоффітца, а хто про них не чув? Берґх — із Восьмої роти Дванадцятого полку, з Диких Псів. Це також славетна назва. А хлопці, яких ви мені дали, — це ж Розбишаки-з-Галлена. Перша рота, Четвертий полк. Усі — уславлені й заслужені підрозділи. Вони роками працювали на свою славу. А тут — що? Переводять їх до Шостого полку, який створено ледь рік тому, не має за собою жодної великої кампанії чи перемоги і власне досі формується. До того ж усі вони потрапили сюди, бо полк не може дати собі ради з одним кланом здичавілих горців. Вони просто почуваються ошуканими. Їх забрали від власних загонів та приписали до наймолодшого полку Варти. До того ж — до найновішої роти, якою командує якийсь невідомий молодик.
— Я не просив про звання.
— Я чув. Мало того що молодий, то ще й дурний…
Кеннет голосно розсміявся. Кілька солдатів — із тих, що стояли найближче — обернулися до них.
— Добре, — Велерґорф також усміхнувся. — Якщо командир сміється, це означає, що все добре. А ще добре, що ви той, того… ну-у…
— Рудий?
— Так, пане лейтенанте. Усі знають, що гори люблять рудоволосих. Цей забобон досі живий звідси й аж до східного Єгира.
— Отже, ти повинен подякувати моєму батькові, бо він оженився на найрудішій дівчині в навколишніх землях, хоча всі його відмовляли. Але ми говоримо не про мене, а про моїх людей, Варгенне. На що ще я повинен зважати?
— Просто дайте їм час, пане лейтенанте, — десятник заткнув сокиру за пояс і почухав бороду. — Тут ідеться і про, гм, якість матеріалу. Коли Бергоффітц, Вер-Иллен та інші отримали наказ поділитися людьми з нашим полком, то відіслали найменш важливих. І я не став би через це обурюватися, бо й сам так зробив би. І не те, щоб ці хлопці були нічого не варті — але вони найменш досвідчені і найвпертіші. Таких ставлять у голову загону, якщо очікують засідку. Частина сприйняла своє призначення до Шостого полку як покарання. Покарання незаслужене.
— То
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь», після закриття браузера.