Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Реквієм блондинкам 📚 - Українською

Читати книгу - "Реквієм блондинкам"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Реквієм блондинкам" автора Джеймс Хедлі Чейз. Жанр книги: 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 3 4 ... 72
Перейти на сторінку:
популярним у Кренвілі, бо я тут чужий. Детектив Еслінгера матиме підтримку міста, але не поліції. Все вірно?

Дівчина ствердно кивнула.

Я згадав натовп чоловіків, який нещодавно оточив мою машину. Мабуть, я чудово проведу тут час.

— Напруга в місті зростає, чи не так?

— Людей турбує те, що досі нічого не зроблено. Минулої ночі в місцевому відділку поліції навіть побили вікна.

Вона говорила про це на диво спокійно.

І я подумав, що коли не буду обережним, то вони тут легко скрутять мені шию.

— Чи не можете ви дати мені імена та адреси всіх людей, котрих щойно згадували?

Дівчина відчинила шухляду стола і витягла звідти аркуш паперу.

— Я передбачила, що вам це знадобиться.

Я подякував їй і сховав аркуш у кишеню.

— Піду трохи розімнуся, — сказав я, підводячись. — Можливо, за кілька днів мені вдасться щось розкопати для містера Вулфа.

Раптом вона поглянула мені просто у вічі. Мене приголомшив її погляд: там читалась ненависть! Працюючи на Вулфа, вона була на боці Еслінгера! З таким босом, як Вулф, я її не засуджував, та все одно це стало для мене несподіванкою. Я усвідомив, як важко мені буде.

— Де би я міг залишити свою машину?

Вона здивувалася.

— Залишити машину? — перепитала вона.

— На ній нью-йоркські номери. Здається, вони тут не вельми популярні. Дехто вже мені про це натякнув.

На мить на її обличчі промайнуло задоволення, але потім вона знову опанувала себе.

— Ви можете залишити її за рогом будинку, в гаражі. Там достатньо місця.

Я подякував.

— Забув запитати ваше ім’я, — спитав я уже коло дверей.

— Вілсон.

Вона почервоніла й знітилася.

— Ви дуже допомогли мені, міс Віл сон! — сказав я. — Сподіваюсь, я не надто багато часу у вас забрав.

Вона відповіла, що ні, й підтягнула до себе друкарську машинку.

* * *

Я замовив собі номер в готелі «Істерн» на Мейн-стріт, залишив там речі та знову вийшов на розпечену вулицю. Узяв таксі до аптеки, в якій працював Мак-Артур.

Здавалося, таксист дочекатися не міг, поки мене спекається — він навіть проїхав на червоне світло, незважаючи на те, що в якомусь ярді від нас стояв регулювальник-поліцейський. Той навіть не повернув голови у наш бік. І я подумав, що шеф поліції Мейсі — геть тупий чолов’яга.

Через чотири хвилини карколомної їзди ми опинились на похмурій, брудній вулиці, облямованій багатоквартирними будинками, де здавалось житло в оренду. Металеві пожежні сходи вилися уздовж будинків нагору, і на цих сходах стояли чи сиділи групками чоловіки та жінки. Їхні обличчя як по команді повернулись на звук таксі. Деякі жінки крикнули щось своїм чоловікам крізь відчинені кватирки — аби ті нічого не пропустили.

Я вже знав, що зробив помилку, приїхавши сюди на таксі. Тож звелів водієві зупинитись, не доїжджаючи до названого будинку.

— Адреса, яка вам потрібна, он там, — сказав він, пригальмовуючи.

Я попросив таксиста проїхати трохи далі, і той, сердито глянувши на мене через плече, проїхав уперед. Наприкінці вулиці він повернув наліво, і я звелів йому зупинитися. Дав йому п’ятдесят центів і вийшов з машини до того, як він спромігся щось сказати. Обійшов квартал, даючи можливість роззявам трохи заспокоїтися. Тоді неквапно пішов вулицею, що вела до помешкання Мак-Артура.

Увесь час відчував, що мене проводжають поглядами. Я йшов, не підводячи очей, однак знав, що ті розтелепи гадають, хто я такий і для чого тут вештаюся. Це — найгірша частина роботи в такому маленькому містечку, як Кренвіль. Усі знають один одного і чужинець тут — як більмо в оці.

Потрібний мені будинок виявився п’ятиповерховою будівлею на середині вулиці. Я був радий якнайшвидше зайти в під’їзд — подалі від цікавих очей. Внизу висіли чотири поштові скриньки — квартира Мак-Артура знаходилась на третьому поверсі.

Я піднявся сходами. Доріжки на них не було, однак східці були чисті. В під’їзді витав затхлий запах їжі, та загалом тут було не так вже й гидко.

Я постукав у двері квартири на третьому поверсі й трохи зачекав.

Двері відчинив неголений чоловічок у сорочці без комірця, зім’ятих штанях та домашніх капцях. Його худе, жовте обличчя було сумним.

— Що вам треба? — запитав він, дивлячись на мене крізь товсті скельця окулярів.

— Містере Мак-Артур?

Він кивнув. Я бачив, що його здивувало, коли його назвали «містер». Вигляд у нього був такий, наче йому багато чого довелось зазнати в житті.

— Це стосується вашої доньки, — обережно промовив я, пильно вдивляючись у нього.

Страх і надія зблиснули в його очах одночасно, і він змушений був опертися об одвірок.

— Її... її знайшли? — з надією запитав він.

— Ще ні, — і я зробив крок уперед. — Хотів би зайти на хвильку.

На його обличчі читалося розчарування, але він пропустив мене.

— Тут не прибрано, — пробурмотів він, наче вибачаючись. — Я не можу думати про порядок тепер, коли усе це звалилось на мене.

Я щось співчутливо буркнув і зачинив за собою двері. Кімната була маленька, чиста та вбого умебльована. В кутку на мотузці сушилися жіночі панчохи та білизна.

Мак-Артур став біля столу, запитально дивлячись на мене.

— То звідки ви?

Я витяг посвідчення детектива і помахав ним йому під носом. І ще до того, як він зміг його роздивитися, сховав у кишеню.

— Я займаюся справою про зникнення вашої доньки, — пояснив. — Надайте мені необхідну допомогу — і я знайду її.

— Звісно ж! — охоче погодився він. — А що ви хочете знати? Тут вже перебувало стільки людей з різними запитаннями... — він у відчаї переплів руки. — Але досі нічого не зроблено!

Я присів обіч столу.

— Як ви гадаєте, що з нею сталося?

— Не знаю, — він намагався вгамувати дрож у руках, але це йому не вдавалося. Ці руки нагадали мені тріпотливі крильця метелика.

— Відколи це сталося, я ні про що не можу думати.

— Чи була вона щаслива вдома? Ну, чи не думаєте ви, що вона могла втекти з дому чи щось таке?

Він безрадно хитнув головою.

— Вона була слухняною дівчинкою. Мала хорошу роботу і чулася щасливою.

— Чи вірите ви в усі ці нісенітниці про серійного вбивцю?

Раптово він сів і затулив обличчя руками.

— Не знаю.

З нього було мало користі.

1 2 3 4 ... 72
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Реквієм блондинкам», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Реквієм блондинкам"