Читати книгу - "Реквієм блондинкам"

— Все, що трапилося з Люсі, сталося всупереч її волі, — прошепотів він. — Ви ж не думаєте, що її вже немає в живих, містере?

Я подумав, що це вельми вірогідно, але не сказав цього вголос. Однак ще до того, як я зміг продовжити, двері різко відчинилися, і на порозі постала огрядна сива жінка. Очі її були налиті кров’ю, повіки опухли.

— Хто це, Томе? — запитала вона, підходячи ближче.

Мак-Артур сказав якось туманно й ніяково:

— Це щодо Люсі.

— Все гаразд, місіс Мак-Артур, — квапливо додав я, — я лише допомагаю з розслідуванням.

Стиснувши губи, вона оглянула мене.

— Ви працюєте на Вулфа!

Чомусь це її схвилювало. Повернувшись до чоловіка, вона сказала:

— Ти, дурню! Навіщо ти його сюди впустив? Це Вулфів шпигун!

Мак-Артур поглянув на неї благально.

— Він хоче допомогти, — пояснив схвильовано. — Нам зараз потрібна будь-чия допомога, Мері.

Вона підійшла до дверей і розчахнула їх.

— Забирайтеся звідси! — звеліла вона мені.

Я хитнув головою.

— Ви мене не зрозуміли, місіс Мак-Артур! — сказав я заспокійливо. — Чим більше людей в цьому задіяні, тим швидше Просуватиметься розслідування. Ви хочете знайти доньку, і я можу вам у цьому допомогти. Це не коштуватиме вам ані цента.

— Він правий, Мері! — сказав палко Мак-Артур. — Він лише хоче допомогти!

— Я не прийму допомоги від такого мерзотника, як Вулф! — сказала жінка і вийшла, грюкнувши дверима.

Мак-Артур заломив руки.

— Вам краще піти, — сказав він. — Вона пішла по брата.

Мені було на це начхати — навіть якщо б вона пішла по цілий загін морської піхоти.

— Не хвилюйтеся! — сказав я, навіть не порухавшись. — Але чому вона так ненавидить Вулфа? Чим він заслужив таку нелюбов?

— Його тут ненавидить більшість. Принаймні, всі ті, хто хоч колись працював на нього, — сказав Мак-Артур, з тривогою позираючи на двері. — Все одно ви про це дізнаєтесь.

Жінка й справді повернулася. Разом із кремезним чоловіком років сорока. Він був суворий і самовпевнений.

— Оцей? — запитав він у місіс Мак-Артур.

— Так! — у її голосі прозвучала зловтішна нотка, що розлютила мене.

Чолов’яга підійшов до мене.

— Забирайтеся звідси і тримайтеся від нас подалі, — сказав, тицьнувши пальцем мені в груди. — Нам тут не потрібний Вулфівський шпигун.

Я схопив його за палець і злегка смикнув. Цього я навчився в одного хлопця, котрий деякий час прожив у Китаї.

Завивши від болю, чолов’яга впав на коліна, а я вишкірився.

— Не будь мамієм, — промовив я, допомагаючи йому звестися на ноги. — Ти що, жартів не розумієш?

Він упав на крісло, стогнучи і тримаючись за руку.

Я пішов до дверей.

— Ви всі тут схиблені, — сказав я їм. — Невже ви не розумієте, що втрачаєте час? Я міг би знайти дівчину, якби ви мені допомогли. Звісно ж, це ваша справа, однак ваша донька зникла ще чотири тижні тому, а досі ніхто нічого не з’ясував. Якщо вас це влаштовує, то мені вас шкода. Бо якщо я не знайду її, то, принаймні, відшукаю двох інших. Але тоді, можливо, вже й не буде кого шукати. Добре подумайте над цим. Я зупинився в готелі «Істерн». Якщо вам потрібна буде допомога, то знаєте, де мене знайти. Особисто ж мені байдуже, прийдете ви, чи ні.

Я й на мить не зупинився, щоби поглянути, яке враження справили на них мої слова. Вийшов із кімнати і зачинив за собою двері.

Редакція «Кренвільського вісника» знаходилась на четвертому поверсі старої напіврозваленої будівлі, затиснутої між торговим центром, де продавали товари зі знижками, та аптекою. У маленькому темному холі було брудно, тхнуло тютюном і потом. Ліфт не працював, тож мені довелося йти пішки. Я довго блукав четвертим поверхом, аж поки не помітив на дверях скляну табличку із облупленим написом, зробленим чорною фарбою: «Кренвільський вісник».

Я повернув ручку та увійшов у вузьку кімнатку з двома вікнами, усе вмеблювання якої складали ветхий письмовий стіл, полички з підшивками газет та потертий килимок на підлозі.

Жінка, котра сиділа в кімнатці, відвела погляд від вікна і глянула на мене без особливого інтересу. Мала років сорок і була худа й неохайна. Вигляд у неї був кислий.

— Редактор у себе? — спитав я, піднімаючи капелюха та намагаючись глянути на неї більш приязно, ніж вона на мене.

— А хто його питає? — поцікавилась вона тоном, з якого я зрозумів, що редактора нечасто турбують відвідувачі.

— Мене звати Сп’юек, — відрекомендувався. — І я тут не для того, щоби продати йому якусь дурницю чи просто змарнувати.

Вона відчинила двері в дальньому кінці кімнати, які я спершу й не помітив, і зникла за ними. Я притулився до стіни і запалив сигарету. Вирішив, що як на редакцію газети, це нікчемна місцина. Міська газета має займати більш презентабельне приміщення.

Невдовзі жінка повернулася.

— Містер Діксон може приділити вам кілька хвилин, — я проминув приймальню, посміхнувся жінці й увійшов у сусідню кімнату.

Вона була ще гіршою, ніж приймальня. У кріслі-вертушці сидів немолодий тип у сірому вовняному костюмі — такому заяложеному, що аж вилискував від бруду та старості.

Блідо-сіра лисина вимальовувалась на маківці посеред ріденького сивого волосся. Власник усього цього мав проникливі сіро-зелені очі та гачкуватий ніс, котрий, певно, свого часу багато кого дзьобав.

— Містере Сп’юек? — перепитав він густим баритоном.

Я кивнув.

— Присядьте, містере Сп’юек.

І вказав жирною волохатою рукою на стілець навпроти.

— Завжди радий вітати гостей нашого міста.

Він зробив паузу, дивлячись на мене вичікувально.

— А ви ж, гадаю, наш гість?

Я присів.

— Можна сказати, що так, — підтвердив я, присуваючи стільця до столу. — Але до того, як викладу свою справу, я би хотів вас дещо запитати.

Він поколупався у вусі. Потім витяг пальця, уважно його оглянув і витер об штани.

— Та що завгодно, — відповів він, посміхаючись. Однак його посмішка була фальшивою та доволі кислою і не відбилася в