Читати книгу - "Дракон із шоколадним серцем"

Чоловік розпалив вогнище. Сидить на одному місці.

І співає.

Він не почує мого наближення!

М’язи мої напружилися, задні лапи були напоготові — стрибати. Але я не кинулася стрімголов. Навіть я не була аж такою мірою нерозважлива.

Може, мені, на відміну від Ясписа, і не до вподоби були людські книжки, та дідові оповідки я слухала уважно.

А що, як у цієї людини мушкет? Чи меч?

Люди були найнебезпечнішим різновидом драконової здобичі. Навіть матінка не часто полювала на них самотою. Дідо вчив нас усіх триматися подалі від людиськ, коли ми одинцем, і обирати безпечнішу й не таку підступну їжу… і це навіть попри те, що в діда луска була така міцна, що могла витримати й удар леза, і кулю.

Я роздивилася подряпини на зболених крилах і тихенько засмучено забурчала. Здоровий глузд тиснув на шлунок, наче кам’яна брила.

Аж потім…

Йой.

У мене аж луска зачухалася, коли я враз уявила: це ж як на мене дивитиметься Яспис, коли я притягну людину до нашої печери!

Я! Сама! Власними силами!

Навіть матінці доведеться визнати, що я вже здатна подбати про себе, опинившись у зовнішньому світі. Кращого засобу довести це немає. Мені треба це зробити!

Я глибоко вдихнула й притислася до землі. Бруд і каміння муляли мені черевце, коли я поповзом рушила вперед. Людський голос і досі співав, і коли я опинилася ближче, то змогла виокремити слова. Пісня була знайомою мені мовою.

Шлях мій довгий, шлях широкий, і кінця немає…

Теж мені! Немає у світі таких шляхів, у яких не було б кінця бодай десь.

Я ж казала Ясписові, що в людей замість мізків рінь!

Нарешті я побачила свою здобич. Чоловік улаштувався в затишному вибалку на схилі гори, з трьох боків захищеному валунами й колючими соснами. У центрі розклав вогнище і тепер сидів, схилившись над ним, спиною до мене.

Удивляючись з-за дерев, я затамувала дух, щосили стискаючи пащу, щоб гарячий дим через моє хвилювання не вихопився й передчасно не сполохав його. Ані мушкета, ані меча в чоловіка не було. От і чудово. Також він не належав до тих рідкісних небезпечних людей, що зналися на чарах — найгіршому людському підступі, — адже ті зазвичай вбиралися в придибашні чорні шати, через що здавалося, що ніг у них зовсім немає. Дідо намалював для нас із Ясписом одного такого і змусив заприсягтися, що ми ніколи до цієї істоти не наблизимося — принаймні доти, доки луска в нас не ствердіє, а відбудеться це щонайменше за сто років.

Ця людина, утім, була вбрана в цілком безпечне лілово-рожеве вереття, крізь проріхи в якому світилися кощаві кінцівки.

Але, якщо я й справді замірилася цього чоловіка вполювати, діяти треба хутко. Аж такою мірою хутко, щоб він не встиг вихопити меча чи лук зі стрілами — он із тієї здоровенної торби, що лежала обіч… чи сокиру… чи…

«Я більша за нього! Я лютіша за нього! — нагадала я собі суворо. — Я найжахливіше створіння на цій горі!»

Раптом чоловік став розвертатися в мій бік.

Зараз! Я роззявила пащу в беззвучному ревінні й стрибнула.

— Йо-о-ой! — заголосив чоловічок і впустив до казанка те, що досі тримав у руці. Відтак позадкував, спіткнувся об камінь, упав горілиць, а я переможно помчала до нього.

І собі також скрикнула, бо дорогою мої поранені крила ще дужче подряпало жорстке ялинове гілля.

— Йо-о-о-ой!

Я зашпортнулася, знемагаючи від болю, й важко приземлилася біля ватри, притискаючи крила до тулуба.

— Йо-о-ой-ой-ой!

Ой лишенько!

Очі людини розширилися, і я збагнула, що промовила це вголос.

— Ар-р-гр! — Я змусила себе схопитися й продемонструвала йому всі п’ятдесят своїх зубів. Отак воно вже краще. Чоловічок закліпав очицями, на чолі в нього рясно проступив піт. Він роззявив рота, але не видушив жодного звуку.

Здійнявшись над ним, я нагодилася стрибати.

І саме тоді я це відчула.

Спокусливий, солодкий, дивовижний аромат.

Глибокі, духмяні пахощі струміли просто в мене під носом.

Я миттю повернула довгу шию до вогню.

— А це що?

— То-то-тобто? — Чоловічок трохи відповз, не зводячи з мене очей.

Мені було байдуже, хай собі задкує. Згодом ще встигну його вполювати. Зараз усе, що мене цікавило, — це казанок, який він підвісив над вогнем, той самий, з якого здіймався, лоскочучи всі мої відчуття, аромат чогось аж такого смачного, що в мене слинка потекла.

Хай там що це, воно мусить стати моїм!

У казанку шумував звичайнісінький окріп, але в ньому я побачила якісь брунатні закрутки — там розчинялося щось темне й грудкувате.

— Що ти поклав до цього казанка? — вимогливо спитала я.

— Що? — Чоловік закляк. — Та це ж шоколад.

— Шоколад?

Про шоколад раніше я жодного разу не чула. Яспис про нього й не згадував, а він же читав усі трактати людських філософів, що потрапляли йому до пазурів. Як могли ці філософи радіти, жуючи рослини, якщо в них була можливість поласувати чимось аж такою мірою дивовижним?

Я наблизила писок до казанка — якнайближче, але щоб не перекинути його. І глибоко, звільна вдихнула.

Неймовірно.

Не стримавшись, я аж затуркотіла від жаги, і цей звук прокотився полониною.

— Оце от і є шоколад?

Досі все, чого мені кортіло, — це м’ясо. Байдуже, яке — смаженина, сире чи ледь підсмажене. Я вважала, що нічого смачнішого у світі не існує. Але відтепер…

Невже щось таке Яспис відчував до своєї філософії?

Мені треба було дізнатися, який той шоколад на смак. Просто зараз — я не годна була витримати ані секунди. Відтак нахилилася, потягнулася вперед, і…

— Чекай! — Чоловік схопився.

Я відсахнулася, не вірячи власним вухам.

— Ти що, оце щойно наказав мені чекати?

Від такої наруги мої зранені крила затріпотіли. Він, оця нікчемна дрібнота, намагався не підпустити мене до мого шоколаду?

— Отже, першим доведеться з’їсти тебе, — підсумувала я понуро.

— Ні! — Він заметушився, скинувши руки. — Я просто мав на увазі, що шоколад іще не готовий. Це має бути гарячий шоколад. Я ще не встиг додати всі компоненти. Іще жодної приправи не вкинув!

Я примружилася й глянула на нього.

— Тобто ти маєш на увазі, що він стане ще смачнішим?

— Ти ж ніколи раніше не куштувала гарячого шоколаду, еге ж? — спитав він.

— Ну… — Я згадала, як дідо попереджав мене щодо людських підступів. — …Може, і куштувала, — відповіла лукаво. — Ніколи ж не можна сказати напевне.

Чоловік повагався якусь мить. Потім повільно нахилився й тремтливою рукою підхопив із