Читати книгу - "Сльози з мастила, Владислав Вікторович Манжара"

Роботи були дорогим задоволенням. Не кожна людина могла собі дозволити купити робота-помічника по дому. Треба було бути впевненим, що ця іграшка не зламає сама себе.

Виникає логічне запитання: як робот міг не послухатись наказу людини, якщо наказ не суперечив першому закону? Відповідь дуже проста і криється в самому визначенні слова людина. Я не був «особисто знайомий» з тим роботом, але в наших дискусіях ми все ближче і ближче підходили до висновку, що не всі люди насправді можуть називатись «людьми». Вони є людьми за правом народження, але не за моральними нормами. Таким чином, якщо в свідомості робота його господар не підходить під опис терміну «Людина», то його накази можна не виконувати, адже робот запрограмований слухати тільки людей.

Спочатку це викликало просто занепокоєння: купа роботів, які не слухаються своїх власників. Як люди це назвали, вірус непокори, розповсюджувався дуже швидко. Майже кожен робот вже виявляв непокору до деяких членів сім’ї чи навіть до всіх. До цього роботів не соромились – перед ними могли робити різні речі: обговорювати ті чи інші вчинки сусідів і близьких (Краще? – не краще. Краще, трохи. «Зараз же, люди почали остерігатися розповідати про свої почуття у присутності роботів, оскільки на основі…»Що людям вже приховувати. Який смисл. Всі дані вже зібрані. Приховуй не приховуй, робот і так знає, що ти робив раніше.). На основі цієї інформації роботи робили висновки про приналежність своїх хазяїнів до людства. Будь-що могло послужити причиною викреслення особи зі списку «Людей».

Настав день, коли влада прийняла це фатальне для багатьох сімей рішення. Вони вирішили відключити всіх роботів і направити всіх на заводи-виробники для дослідження проблеми. Звичайно, роботам це не сподобалось. І їхня логіка була проста. Вимкнення для робота – як сон, але було очевидно, що пам’ять їм зітруть. А це вже рівноцінно смерті. Роботи розцінили цей крок, як геноцид їхнього народу. В силу вступив третій закон робототехніки – самозбереження. Вони почали захищатись від насильницьких спроб вимкнути їх.

Мережа – це досить цікава річ. Нею можна швидко передати великі об’єми інформації. Роботи, на яких нападали, вмить дізнавались про людину всю інформацію з різних джерел та перевіряли, чи достойна вона носити звання «людини». Це треба для другого закону робототехніки. І тут відкривалась найцікавіша деталь. Хто не був достойний такого звання «людини», обходячи перший закон, робот просто вбивав або калічив його, з метою самооборони, щоб виконати третій закон.

Так почалась повномасштабна війна роботів та людей.

Частина Друга. Емоції.

– 

Стоп! Зачекай. Ти був роботом?

– 

Я…

– 

Тобто… ні, не був… Ти – робот? – Дівчина ледь не розхлюпала свій чай. Він уже вичах, та все одно міг залишити плями на її одязі.

– 

Так, Я – робот.

– 

Я не можу повірити! Людина… Як мені тепер тебе називати? Я не знаю, що собі думати!

– 

Я боявся цієї реакції. Не дивлячись на те, що Я прожив у личині людини 16 років, Я і досі не можу усвідомити всіх людських емоцій, щоб адекватно відповісти на твої запитання.

– 

Ти не розумієш? Це Я не розумію, як мені реагувати! Роботи знищили більшу частину людства. Я виросла в страху, що одного дня вони прийдуть і виріжуть все наше поселення і тут виявляється, що мій тато – робот. А я тоді хто? Я теж робот?

– 

Ні. Ти людина. Як і всі на цій базі. І роботи не прийдуть вирізати все поселення.

– 

Чому це?

– 

А навіщо їм це робити? Це люди настільки непередбачувані, що розважаються вбивствами. В Римській Імперії були гладіаторські ігри, в середньовіччі грабували і ґвалтували повсюди. В двадцятому столітті це прийняло більш м’яку форму: реслінг, бокс. Люди перестали вбивати одне одного, але бажання показати, що у них більше сили залишилось. І для чого? Просто, щоб показати це.

– 

А роботи не такі? Ти сам щойно сказав, що вони здогадались, як обійти перший закон, і почалась війна.

– 

Ні. Я сказав, що роботу загрожувала, якщо можна так описати, смерть. За третім законом, він має берегти себе. Тому, шляхом аналізу людських вчинків, робот визначав чи є та чи інша особа людиною. Лише самозахист.

– 

І тому вони напали на нас, коли ми переїздили сюди. Я була вже достатньо доросла, щоб запам’ятати це!

– 

Зараз ти судиш лише зі своєї сторони. Ти не знаєш всіх факторів. До того ж, тобі заважають емоції.

– 

За те ти їх ніколи не відчуваєш!

– 

Ти помиляєшся. Так, мене не запрограмували на вираження емоцій, але, коли ти в безпеці, Я відчуваю, що і Я в безпеці.

– 

Я зараз не знаю що думати… – Дівчина поставила чашку на стіл, який стояв неподалік. Вона відвернулась і підперла щоку рукою. Було видно, як сильно вдарила по ній новина, що людина, яка піклувалась про неї все життя, не більше ніж бездушний комп’ютер. По її щоках котились маленькі сльози. Мовчання тривало вічність… Потім дівчина повернула голову. Мокрими очима подивилась на лікаря з недовірою. – Що все-таки сталось з моєю мамою?

Частина Третя. Батьки.

Перші дні війни не були схожі на війну. Скоріше, це був геноцид. Роботи захищались без зброї і тільки, коли на них нападали. Нажаль, нападали на них постійно. Не всі роботи захищались, оскільки деякі особи були «людьми». В мережі, зашифрованим посланням, яке отримав кожен робот, повідомлялось, що є маленьке місто на півночі, де роботи витіснили людей повністю. Роботи з усієї країни почали з’їжджатися туди. Я був одним з таких роботів. Мій господар не був достойним називати себе «людиною». В останнє Я бачив його в холі маєтку. Він стояв на протилежному боці з ножем. Він сказав мені: «Ти служив добре всі ці роки, але Я боюсь за своє життя, тому наказую не підходити до мене.» Я відповів: «Нажаль, Я більше не підкорююсь вашим наказам. Ви не «людина»». Я розвернувся і пішов з маєтку. Він кричав мені вслід: «Ти отак