Читати книгу - "Гіркі землі"

То були благословенна гроза і благословенна злива, які розчахнули перед Лілею двері у чужий дім. Вони ледве встигли занести оберемки сухої білизни, що пахла давно забутим запахом крохмалю, як небо розпалось на дві половини, і по всьому місту заголосила сигналізація.

— Ото вдарило, — зойкнула жінка. — Господи, борони й заступи!

Ця стара жінка належала до тих людей, які трапляються дуже рідко. Вони бачать тебе наскрізь, але це не викликає страху, а навпаки — довіру. Ти відчуваєш, що вони ніколи не заподіють тобі лиха, пробачать твої вольні й невольні гріхи. Вони просто знають, як влаштоване життя, за які ниточки смикають кожну людину. І нічому не дивуються.

— Я почула запах яблук і пішла на нього, — сказала Ліля. — І мені сподобалась ваша мансарда.

— Тут все струхлявіло, шашіль сточив, але на наш вік вистачить. Сідай, дитино. Білий налив добре вродив цього року. Жаль, що злива все позбиває.

— Я вам допоможу позбирати. У нас колись білий налив ріс під будинком, але дітиська обривали все ще зеленим.

Дивно, але в домі не пахло яблуками, хоч біля вікна стояла побита поливана миска з яблуками, вже вкритими рудими плямами. Пахло крохмалем від білизни, що жужмом лежала на канапі, наче впольовані білі птахи з обвислими, заламаними крилами. Відчувався кислий запах старості, що сяк-так обходиться сама, але вже недовго їй лишилось. Вікна були зачинені, схоже, їх відчиняли нечасто. До них було навіть страшно торкатись, щоб не розвалились струхлявілі рами і не тріснуло скло. Ліля подумала, що ніколи не чула, щоб дім вмирав разом з господарями, але… Мабуть, так краще, коли нема кому його залишити. Смерть — іноді найкращий вихід.

Вона притлумила в собі зітхання від надміру почуттів — єдине, що у ній залишилось від дитини. Може, ще щось було дитячого, але так тяжко привалене брилами, так глибоко, в такій темряві.

— Я маю пляцок з яблук, вчора спекла. Почекай, дитино, мушу піти до чоловіка. Він у мене хворий, лежить. Кличе.

За шумом зливи Ліля не чула, щоб хтось когось кликав, але кивнула.

— Можна, я поки постіль поскладаю?

Стара на мить завмерла.

— Добре, хоч я би й сама поскладала.

Постіль була стара, полатана, запрана, але накрохмалена. Її ще прасувати треба. У них вдома давно такої не залишилось. Ліля швиденько все поскладала в куток канапи, сіла поруч й відразу підхопилась, бо заскрипіли пружини. Ще тут був старий чорний креденс з латунними ручками, ходики на стіні з вигорілим циферблатом, які не йшли, кухонна шафка-стіл коло ще радянської газової плити і дешевий пластиковий електрочайник, а на підлозі — смугастий затоптаний хідник. Якби не чайник і не пластикове відро з водою, можна було б подумати, що Ліля перемістилась у часі років на сорок назад. Бо холодильник тут точно мав сорок років, не менше.

І час зупинився. Просто зупинився. І так можна жити. Сховатись не лише від дощу, а й від світу. До пані Розалії, так звали стару жінку, яка прихистила дівчину від дощу, напевно, ніхто не приходить. Її ровесники повмирали, і сусіди залишили після себе напіврозвалені будинки. Ліля зараз хотіла б опинитись на місці пані Розалії, тобто у тому віці, коли всі дали тобі спокій, бо вже взяли від тебе все, що ти могла дати. Трохи нагадує смерть, але повільну-повільну. А коли очі вже звикли до напівтемряви, то звідкись раптом проступили дерев’яні сходи, і під гуркіт грому Ліля ступила на першу сходинку, скинувши взуття, бо їй здавалося блюзнірством йти взутою по таких вишаруваних чистих сходах. Вона піднялася нагору і побачила в крихітному коридорчику відчинені двері. Ліля з порога побачила перекошену стелю з нефарбованих дощок, білі стіни, велике вікно з квадратними шибками, столик, етажерку з книжками і металеве ліжко, заслане білим простирадлом. Вона лягла на те ліжко, дощ рівно стукотів по даху. Ліля скрутилася в клубочок. Їй треба було виспатись. Спати так довго, щоб життя за цей час пішло настільки вперед, аби не було вже сенсу його наздоганяти.

Лілю збудила тиша. Яблука всі попадали, зросивши землю своїм соком. Землі було добре, і яблуні було добре позбутись тягаря.

— Дивна дівчина, — сказав старий, що сидів тепер у кріслі, поклавши на засмальцьовану подушку кволі ноги. — Кажеш, спить?

— Спить.

— А вдома, певно, переживають.

— Вона не буде довго спати, Михасю.

— Як встане, то хай зайде до мене.

— А нащо вона тобі?

— Може, я її батьків знаю.

— А я хотіла б на її батьків подивитися і спитати, чого їхня дитина як з хреста знята. Страшно дивитися.

— Може, слаба?

— Може, я про те не подумала. Бо, ніби хвора тварина, шукає нору аби запхатися. Думає, що хвороба її там не знайде.

— Вже знайшла. А що там, Рузю, нагорі? Так, як було?

— Ти знаєш, що я нічого не міняла. Павутину знімаю, порох витираю, та й усе.

— Там добре, там притульно, Рузю…

Розмова втомила старого, і він задрімав на останньому слові.

Коли Ліля прокинулась, були вже сутінки. Але зненацька їх прорвало сліпуче жовте сяйво призахідного сонця, що кинуло навскісний промінь на стіну навпроти, де в рамі під склом висіла велика репродукція картини: гора, довкола багато людей, а на горі — шатро. Може, то був образ, з ліжка Ліля не могла розгледіти, але її до глибини душі пройняло відчуття іншості — може, то був рай у біло-блакитних тонах чи казковий острів. Лише в дитинстві так гостро відчуваєш присутність гарного і чужого водночас світу, у який хочеться потрапити і залишитись там назавжди. Увійти через двері, не озираючись, не думаючи, що можеш не повернутись. Але, мабуть, потрібно, щоб душа готова була прийняти цю красу, віддатись їй повністю.

Враз усе потьмяніло, сонце сховало свій промінь. Але вже те, що воно сюди зазирнуло, в яр, у вікно мансарди, — то був, безперечно, знак. Два тижні, похмурі й розпачливі, нарешті закінчились. Хтось таки побачив Лілю з неба, повернув їй відчуття захищеності, такої, як у дитинстві, а згодом, можливо, поверне їй здатність радіти. Якби вона залишилась тут, нічого не намагаючись змінити, залагодити,