Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Ти чуєш, Марго?.. 📚 - Українською

Читати книгу - "Ти чуєш, Марго?.."

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Ти чуєш, Марго?.." автора Марина Гриміч. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 3 4 ... 39
Перейти на сторінку:
— каррі, імбиру, чорного перцю, коріандру. Присіла у вітальні на диван.

Першим устав Максим — найстар­шенький. Трохи накульгуючи він, як завжди, безшумно снував квартирою, щоб нікого не розбудити. Зайшов до ві­тальні і здивувався, побачивши там маму. Марго, немов уперше в житті, розглядала Максима. Довготелесий, тонкокостий, хворобливий підліток з материнським виразом очей — він єди­ний у цьому світі ставився до неї по­материнськи, намагаючись її оборонити від різних проблем, передусім побуто­вих.

— Привіт, мамусю! А що ти тут ро­биш?

— Привіт, синку. Нічого, так, щось не спиться…

Він хотів був вийти, однак не втри­мався і сказав:

— Ти така гарна, ма.

Марго усміхнулася. Він часто гово­рить їй це. А зараз, цього ранку, їй осо­бливо хотілося це почути. Бідний мій хлопчику! Як тяжко ти мені дався — ми з тобою стояли одною ногою на тому сві­ті. Але вижили.

— Зробити тобі каву? — лагідно спи­тав Максим.

— А тобі?

І вони тихенько засміялися.

Двері «хлопчачої» з шумом розчинилися, вдарившись об стінку. Це проки­нувся середній син Марго — агресивний, нахабнуватий, напрочуд вродливий і самовпевнений Сергій. Якщо він уста­вав — ніхто вже не мав права спати. Він наче навмисно гупав дверима, брязкав посудом на кухні, голосно розмовляв. Він теж здивувався, побачивши маму о цій порі в китайському халаті на дивані у вітальні. Однак нічого не спитав.

— Ходімо побігаємо! — запропонував він матері.

— Сьогодні ні.

Сергій скочив до Марго, міцно обхо­пив за шию і повалив на диван. Вона за­репетувала:

— Та йди зі своїми телячими ніжнос­тями!

— Ну, я пішов!

І за ним голосно гупнули вхідні две­рі. Однак через дві секунди він повер­нувся.

— Ма, шо з тобою?

Майже водночас з’явилися «близню­ки». Так Марго називала свого чолові­ка і найменшого сина. Обидва Андрій­ки, схожі один на одного, як дві краплі води, стояли в дверях, сонні, розпатлані, з волоссям кольору соломи, в однакових піжамках з ведмедиками, в однакових капцях-собачках. Це було так зворуш­ливо!

Вона розглядала усіх з ніжністю і здивуванням. Мої мужчинки, — думала вона. Мої дітки…

Прийшовши на роботу, вона побачи­ла на столі червону троянду. Взявши її в руки, вона помітила, що її колір абсо­лютно такий самий, як колір її нігтів. І її це аніскільки не здивувало. Поглянула на нового колегу і спитала:

— У вас випадково немає на плечі рубця?

Він, здається, теж не здивувався.

— Є.

— А від чого?

— Від яничарської шаблі, — пожар­тував дуже правдоподібно.

* * *

Нарада в шефа була довгою і нуд­ною. Всі терпляче й уважно слухали шефа, адже в нього сьогодні деньнаро­дження. Марго дивилася на абсолютно лису блискучу голову шефа, і в її голо­ві роїлися непристойні думки. Кажуть, що його коханка — референтка Лесь­ка — любить облизувати цю бездоганно рівну площину. Фе, яка гидота! Що це мені сьогодні лізе в голову. Так, так, що він каже? Ага, зосередитися на роботі з клієнтами. Скільки можна пережовува­ти те саме! Бездоганно дзеркальна по­верхня. Як це йому вдалося? Ні, це йому просто пофортунило. Дуже сексуальна лисина. Тьфу! Та що це зі мною? Якась напасть! Спокійно… Спокійно… Робота з клієнтами — на першому плані. Ясно. Кажуть, він робить манікюр і педікюр. Може, він і брівки вищипує? Ану-ну-ну! Ближче, ближче підійди! Так і є. Ви­щипує. А Леська, до речі, не вищипує. Принципово. Принципово не кладе ма­кіяж. Каже, що вродливу покохати — раз плюнути, а от нехай її занедбану люблять. Ось так. І люблять. От молод­чина. Чим же вона їх бере? Натурою, тобто природністю. Природою. Щось у цьому є. Міло, ану повернися до мене личком! Для візажиста — табула раса. За що її люблять? Що ж у ній такого? Наче й нічого особливого. Але це «наче» оманливе. Вона особлива. А я? Он як на неї дивиться Свєточка. Повна проти­лежність: сауна, тренажерний зал, ма­саж, візаж, манікюр і — байдужість чо­ловіків. «I am Barby-girl!» — це про неї. А я? Хто я?

Здається, нарада скінчилася. Мані­кюрні жіночі пальчики почали активно нарізати скибки, намащувати їх маслом, ікорочкою, викладати шматочки лимон­чика, апельсинчика, ковбаски, сирочка, прикрашати «канапочки» зеленню і тер­тим вареним яєчком, розкладати одно­разові тарілочки, виделочки і чарочки. А це що? А це зелені оливки і чорні мас­линки (?!).

— З яких це пір у нас на святковому столі оливки і маслинки?

— Андибер приніс.

Андибер приніс… Марго замружила очі і пригадала свій напханий оливка­ми й маслинами рот і здригнулася.

— Ну як тобі, Марго, співкабінетник?

— Для сєльской мєстності сайдьот…

— Ну, не скажи! Він справжній муж­чина, — дала свою оцінку Леська.

— Він такий сексуальний, — обізва­лася й Свєточка.

«Хвесько Ганжа Андибер!» — подума­ла Марго, — але вголос проказала:

— Свєта, ну так візьмися за нього!

— Ти мені його віддаєш? — засвіти­лася вона білозубою усмішкою.

— Ти ж знаєш, я нє по етім дєлам…

— Признаюся чесно, — довірливо по­чала Свєточка, — я собі вчора розклала карти і бачу: принц на білому коні...

— Тобто Андибер на червоній «Хон­ді»... — засміялася Леська.

— Не перебивай! Так от: козирний король ліг на козирну даму. Але масть різна — чорна і червона. Не моя масть. Дама чорна. Трефова. А король — буб­новий. Як Андибер.

— Як же вони обоє можуть бути ко­зирними? — поцікавилася Леська.

— Ну, це фігурально. Круті, значить. Так от: бачу масть у дами не моя. Див­люся — ніби Марго. Так я і подумала...

— Та йди... — лайнулася Марго.

— Ні, ти слухай, слухай. Далека до­рога обом і приємна несподіванка. А далі трефовій любовні клопоти. А коро­лю — сльози.

— Пророчиця ти наша... — нервово засміялася Марго, згадавши рубець від нагайки на чоловічому плечі і повний рот маслин.

* * *

Шефове деньнародження відбува­лося лише для «свити». Все було дуже пристойно, за роками відлагодженим планом. Спершу виступила партія ро­мантиків і підлабузників. Пролунало Свєточкине ритуальне голосіння з до­сить ефектним закочуванням очей під лоба: «Ми Вас так любимо, так любимо!.. Не покидайте нас ніколи!.. Хай Вам Бог дає здоров’ячко... Підкиньте нам на зарплату...». Потім

1 2 3 4 ... 39
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ти чуєш, Марго?..», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ти чуєш, Марго?.."