Читати книгу - "Розпутний птах ночі, Хосе Доносо"

— Сеньйоро Рито…

Рита наближається до неї. Усі ми наближаємося. Рита сідає на край ліжка, гладить їй лоб, Ірис шукає її руки, стискає їх, наші очі, що завжди готові в будь-яку мить розплакатися, вологішають, побачивши цей гнітючий жест.

— Як ви почуваєтеся, доню моя?

Ірис перелякано дивиться на нас, адже зненацька вона опинилася в новому жахливому світі, губи її тремтять, а страх заповнює собою кожну напружену часточку її обличчя. Вона ховає руку, починає плакати, спочатку тихо, а потім усе голосніше і голосніше, щось ятрить душу нашій бідолашці, що ж їй так болить, але схоже на те, що нічого їй не болить, а плаче вона через інше, не знаю, можливо, хтось розповів їй, що її тата засудили на смерть за умисне вбивство з особливою жорстокістю, так, я чула, як матінка Беніта й отець Асокар говорили, що його розстріляють.

— Крім того, про це писали в газетах.

Усі ми поглянули на Даміану.

— А ти звідки знаєш?

— Прочитала… Звісно, газета двомісячної давнини, там навіть був знімок тата Ірис, за ним і не скажеш, який він лихий… Зараз він уже, либонь, мертвий.

— Закладаюся, ти їй розповіла, і тому вона зараз така.

— Я? Чого б я їй розповідала?

Ми обрали Даміану, щоб вона зайняла сьоме місце, місце Брихіди, і довершила нашу сімку старих, число, яким ми проводимо ритуали народжень і смертей. Даміана маленька, майже карликувата, з короткими руками й ногами, великим беззубим ротом, ніби в немовляти, й обличчям, перетятим зморшками, закрученими довкола малюсіньких, але яскравих очей. Вона й далі підмітає. Їй нема чого зближатися з Ірис, як нам. Вона занова, остання з усіх. Проте в неї не відняти її услужливості, вона щаслива, що її обрали замість Сунільди Topo, незважаючи на те, що коли вона ще працювала служницею, її виганяли з усіх будинків, бо вона була надзвичайно гулящою. Вона намагається нам догодити, ніби й сама є нашою служницею.

— Даміано, продінь мені нитку, нічого не бачу.

— Даміано, чайник кипить…

— Даміано, я думаю, ти знаєш, як пробивати дірочки для сосок на пляшечки, дивись, нагріваєш голку на вогні, вона очищається, а тоді…

Випий липового чаю з лимоном, Ірис, тобі стане краще, не плач, що з тобою, не обертайся до стіни, не впирайся в тих огидних бородатих чоловіків із карабінами… Що це Німенький собі вигадав, коли повісив цих потвор поруч із ліжком Ірис, дівчинка злякається їх, дивись, ось так, на інший бік, не плач, тихенько, нічого не сталося, поспи ще трошки…

Ірис не спить. Вона лежить, втупившись очима у стелю, а ми намагаємося говорити про сторонні речі, про безрукавки, кисле молоко і флатуленції, але не можемо не помічати, що очі Ірис наповнюються слізьми, від яких розмокає її обличчя. На її обличчі, на якому зненацька не лишилося й сліду від дитячої повноти, завмер чіткий погляд. Ми її не впізнаємо. Ми не знаємо, що робити. Вона починає стогнати. Дрібна, ніби миша, Даміана, прослизає в наше коло, спостерігає, підходить до столика, на якому лежать слинявчики для немовляти, бере собі один і, надягаючи його, залізає у бронзову колиску, прикрашену блакитним мереживом, белькочучи «агу-агу», — велетенські невинні очі, рученята, які просять, щоб її попестили.

— Агу…

— Перестань, Даміано…

— Ще заляпаєш колиску своїми брудними лапами.

Ірис дивиться на це монструозно старе немовля, яке простягає до неї свої рученята, промовляючи: мама, мама, усміхається своїми невинними очима, просячи, щоб її взяли на ручки і погладили, адже немовляткам подобається, щоб мами їх брали на руки і гладили, а мамам подобається тримати на руках своїх донечок і гладити їх, — вона теліпає своїми варикозними ногами в повітрі, на її ступнях покручені пальці з мозолями й бородавками, борознисте і плямисте обличчя вимагає ласки, пускаючи свою старечу слину на новесенький слинявчик. Рита витирає сльози Ірис, яка поволі підводиться і бере зі столика білу шапочку з помпоном. Вона нахиляється над Даміаною. Одягає шапочку на неї. Та кричить і плаче, поки Ірис зав’язує стрічечки під волохатим підборіддям. Коли вузлик зав’язано, немовля кривить міну. Усі включно з Ірис вибухають реготом.

— Зніми з неї цю шапочку, Ірис.

— У Даміани воші.

— Ця шапочка для твоєї ляльки.

— Даміана — моя лялька.

— У твоєї ляльки таке потворне обличчя.

— Брехня, вона гарна і каже «мама»…

— Мені ховодно, мамо…

— Передайте мені шаль, щоб я її вкрила.

Передаємо. Ірис встає з ліжка і вкриває ноги старої шаллю. Оп-оп — ми допомагаємо Ірис взяти на руки Даміану, прикрашену шапочкою з помпоном, вишитим слинявчиком і шаллю. Немовля починає схлипувати.

— З немовлятками треба гуляти, щоб вони заспокоювалися.

Ірис походжає з нею з боку в бік, ш-ш-ш, ш-ш-ш, доню, ш-ш-ш, аж доки плач Даміани не стишується.

— Вона заснула.

— Прокинеться вона голодною. — Даміана розплющує очі.

— Хоцю ням-ням, мамо…

Серйозна й зосереджена Ірис сідає на підлогу поруч із пічкою. Розстібає свою кофтину. Дістає одну зі своїх обважнілих грудей.

— Тато, мамо…

— Їж, моя лялечко.

— Давай, Даміано, їж свій ням-ням, не змушуй тебе вмовляти, коли ще тобі таке випаде…

Своїм беззубим ротом Даміана хапається за сосок Ірис, а ми надриваємо зі сміху животи, ця Даміана виявилася смішнішою за Менче, вона схожа на немовля з цирку, найпотворніше немовля, дивись, яке одоробло в тебе замість немовлятка, Ірис, хіба тобі не соромно, сховай її, краще сховай її, щоб ніхто не бачив, не злякався чи не насміхався потім із тебе, волохате немовля, де ви таке бачили, а Ірис каже: ні, моя маленька лялечка дуже гарна, вона говорить і так солодко смокче мені цицю, смокчи, Даміано, донечко, смокчи, потім я заколисаю тебе, зроблю тобі люлі-люлі і попрошу в бабусь, щоб вони дозволили мені з тобою спати в одному ліжку, тому що ти даєш мені тепло, а його мені зараз бракує, я мерзлячка, дарма, що товста, досить, Даміано, ти вже насмокталася достатньо, не будь ненажерою, не переїдай, досить. Ірис ховає свої груди. Вона знову прогулюється по підвалу з немовлям на руках, поплескуючи його по спині, щоб воно відригнуло. Ірис, добре ляпни цій брудній бабі по спині, бо якщо вона не відригне і її здує, вона плакатиме й не даватиме