Читати книгу - "Розпутний птах ночі, Хосе Доносо"

мене, б’ючись за мій неймовірний фалос, на два, три шматки, вже не лишилося нічого, тупа Хіна вже пішла, кажуть, коли вона цілується, то закриває очі й відкриває рота, зітхаючи, як актори, і каже: які солодкі люлі, мій хлопчику, — куди це пішла Хіна в такий дощ. Тепер, коли Велетня більше немає, вона не визиратиме з балкона горішнього поверху, щоб потанцювати для нас, шкода, гарно танцювала ця дурнувата Хіна, це правда, дурнувата вона-то дурнувата, але танцювала ця дівка як треба. Ромуальдо повзе до дверей. Усі вже про нього забули. Захеканий, він підіймається. Лише тоді його помічає Ґабріель.

— Стій.

— Поверни гроші, Ромуальдо.

— Злодій.

— Дегенерат.

— Розбещувач неповнолітніх.

Не встигли ми, хлопці, витерти сльози від сміху, як Ромуальдо втік крізь відчинені двері на вулицю. Ми гуртуємося біля дверей і кричимо йому слідом: дегенерат, нікчема, голодранець, мажор, злодій — махаючи шматками Велетня, ніби хусточками на прощання. Ніхто не намагається його наздогнати, бо дощ посилюється, а Ромуальдо за мить зникає на вулиці без ліхтарів.

— Ну й добре.

— Добра вийшла забава.

— Варта тих грошей, які він у тебе вкрав…

— Звісно, ви повеселилися, а заплатив я.

Ґабріель каже своєму братові, щоб той не хвилювався, він поверне йому тисячу песо. Четверо Асів плескають його по спині: розслабся, друже, що таке тисяча песо, ми знайдемо тобі гарну молодицю, молодицю, яку ти зможеш затягти голяка в ліжко, жодних викрутасів із одяганням на себе голови з пап’є-маше, щоб присунути якійсь дівці, притуленій до стіни, це згодиться, щоб набити руку, звісно, але щоб добре потрахатися, то нема нічого кращого за ліжко, в якому лежить гаряча молодиця, з такою можна і цілу ніч, ні, я не можу піти з дому на цілу ніч, адже мама з татом засмутяться, бо я ще дуже малий, я прикрию тебе, Тіто, я збрешу щось матері, щоб ти міг провести цілу ніч із гарячою молодицею в ліжку, як це і має бути, інше того не варте, а тисячу песо я тобі дам, щоб ти не засмучувався і почав збирати гроші на справжню молодицю.

Ми зібралися вийти в дощ. Андрес раптом каже, що вже пізно, й виходить із крамниці. Ґабріель просить нас лишитися й допомогти йому трохи прибрати, його мама сказала: гаразд, я віддам тобі єдину кімнату в домі, яка виходить на вулицю під твою крамничку вживаних журналів і книжок, але я вже стара і маю без того багато роботи, і я не готова прибирати ще й у твоїй крамниці чи ще якось допомагати. Отож ви, ті, хто влаштував цей гармидер, маєте допомогти мені його прибрати.

Ґабріель підбирає звідусіль журнали. Він розставляє їх на поличках. Хтось крутить ручки настільного футболу, залишає його і збирає ногою в купку шматки голови Велетня. Анісето й Ансельмо підходять до столів, але навіть не чіпають фігурок футболістів, які є лише бляклими копіями героїв справжньої гри. Хлопці позіхають і йдуть із магазину, не попрощавшись, вони біжать під дощем, кожен у свій бік. Залишається тільки Анісето, який допомагає братам збирати клапті у відро. Якщо клапоть завеликий і не влізає у відро, вони рвуть його на менші частинки, щоб вони помістилися. Ось інша частина ока, біла, з чорними, схожими на зірки цятками, а це, певно, мочка, — кажу я, — від червоного вуха. Коли вже все прибрали, Ґабріель знаходить за прилавком знекровлений і вицвілий костюм Велетня.

— Ба! Про нього ми й забули.

— Що з ним зробимо?

— Він ні до чого не придатний.

— Подаруймо його Хіні.

Сміються.

— Ця дурепа немов збожеволіла.

— Це правда, що вона думала..?

— Вона шльондра. Вона вдає з себе невинну, коли йдеться про Велетня.

Анісето стоїть у дверях, дивлячись на дощ і чекаючи, аби розвиднілося, щоб він міг піти. Коментує:

— Я так не думаю. Вона дивна. Кажуть, коли вона трахається, то робить це, ніби граючись, не всерйоз, як інші, розумніші дівчата, і каже «люлі-люлі, люлі-люлі», як малі діти. Слухай, часом мені хочеться розповісти про все монашкам, щоб із цією малою, не приведи Боже, нічого не трапилося, бо ж, кажуть, вона крім усього ще й сирота.

— Не влізай у це, Анісето.

— Так, не влізай.

— Звісно, краще не влізати.

— Добре, Анісето, йди, я зачинятимуся.

— Вона знудиться в Домі.

— Треба буде подивитися, як там Ромуальдо.

— Ми навіть куряву від його черевиків не побачимо в нашому районі. Що ж йому скажуть ті знамениті турецькі добродії?

— Досить, Анісето…

— Не говори так. Уже розвиднюється.

— Я пішов. Скільки сьогодні заробив?

— Не знаю. Думаю, небагато, завтра зроблю собі касу. Коли йде дощ, я ніколи багато не заробляю. І що найбільше мене доводить до сказу, — те, що якісь людиська скористалися переполохом, який ви здійняли, і поцупили в мене кілька новеньких книжок, які я їм майже продав.

— Я пішов.

Брати мовчать. Будинки з іншого боку вулиці потемнішали. Гілки горіхових дерев більше не нагадують чорнильні плями, а радше схожі на каракулі у світлі ліхтарів.

— Коли ти завтра відчиняєшся?

— Побачимо.

— Може заскочу до тебе.

— Добре, давай.

— Чао, Ґабріелю.

— Чао.

— Чао, Тіто…

— Чао.

8

Підвал теплий і запашний, його освітлює свічка, яка горить у свічнику. Ми, семеро старих, випросталися довкола Ірис, яка лежить у ліжку. Бідолашній дівчинці зовсім зле. Рита і Дора швидко її роздягають, витирають їй волосся, а це найтяжче, бо воно в неї кучеряве, скільки ж того волосся в Ірис, заради Бога, якщо воно в неї не висохне, вона зляже із запаленням легенів, з такою-то мокрою шевелюрою, на неї одягають теплий одяг, фланелеву сорочку, шкарпетки, светр, шаль, що ще, а так, пляшечку з гарячою водою в ноги, але якщо там окріп, то в пляшечку треба вставити соломинку, можна висмикнути з віника, щоб пляшечка не трісла від окропу. Марія Бенітес підходить до пічки. Її туго закутують у шаль, хто його знає, що трапилося з цією дівчинкою, ми так і знайшли її мокру, в калюжі води на подвір’ї біля головних дверей, без черевиків, бозна-де вона загубила ті черевики. Марія Бенітес торкається її лоба, запевняє нас, що жару немає, нічого серйозного, укутати, дати гарячого липового чаю з лимоном, дивитися за нею, щоб їй, впертому дівчиську, не здумалося ще раз кудись іти, коли дутиме вітер і йтиме такий сильний дощ. Поставте біля неї липовий чай з лимоном, який готує Амалія, щоб вона випила його, коли прокинеться. Хай вона відпочиває. Хай спить.

— Не треба її тривожити.

Даміана підмітає. Дора в’яже. Роса Перес, яка