Читати книгу - "Факультатив твоїх почуттів, Вікторія Вашингтон"

— Нічого собі. Дуже гідна професія. Зізнаюся, у мене з'являлася думка, піти вчиться на юридичний після школи.

— Навряд, це твоє, — миттю морщить Рома ніс. — Якщо ми говоримо саме про адвокатуру.

— Чому це? — спантеличено округляю очі.

— Не уявляю тебе, яка чітко обстоює позиції в суді, у спробі виправдати злочинця чи вбивцю.

— Чого одразу «вбивцю»? — ще більше дивуюсь.

— Ти не надто уявляєш, як усе це працює, так? — посміхається Рома.

— Ну, — тягну я. Що тут приховувати, коли й так зрозуміло. — Можна брати лише справи жертв.

— Це так не працює, Ілоно, — розчаровано заявляє він, як і я, попиваючи гарячий чай. — Можна, звісно, ​​спробувати. Але ти можеш взятися за справу людини, на винність якої нічого не вказує, а вона виявиться насправді злочинцем.І можеш взятися за справу підсудного, проти якого вказують усі можливі докази, а насправді він виявиться невинним.

— Ось як, — прикушую губу.

Ось про такий бік цієї професії точно ніколи раніше не замислювалася.

Хочеться запитати ще щось, але Рома мене випереджає.

— Допила? — питає, а я схвально киваю головою. — Ходімо тоді до моєї кімнати. Думаю, там буде зручніше.

Слухняно встаю і йду за Баріновим.

Його кімната – це дуже цікаво.

Витонченість, змішана з повсякденною простотою. Так можу кількома словами описати, якою мені здається кімната Роми. Вона нічим не поступається решті, в яких мені вже довелося побувати. Темно-сині кольори гармонійно поєднуються з меблями із чорного дерева. Відразу помічаю двоспальне ліжко. Готова битися об заклад, що на ній нереально м'який матрац і покривало, яким він накритий, неймовірно приємне на дотик. Буквально відчуваючи це одним поглядом. Чому помічаю такі дрібниці? Напевно, причина в тому, що таке просторе ліжко – моя мрія. Моя півторашка цілком  до душі, але хіба грішно потай мріяти про краще і більше? Зовсім ні.

— Сідай, — Рома вказує на невеликий двомісний диван, що знаходиться біля комп'ютерного столу.

Слухняно сідаю і мимоволі проводжу долонею по шкіряній оббивці, що приємно холодить шкіру.

— На чому ми зупинилися? — ставить питання, сідаючи поруч.

Його присутність більше не викликає колишнього відторгнення і від цього стає ніяково. Самій собі не можу дати відповіді на питання, які останнім часом так настирливо лізуть у голову. Зовсім не подобається таке.

— Якби ти міг прожити до дев'яноста років і в останні шістдесят років зберегти або розум, або тіло тридцятирічного, що б ти вибрав? — Задаю наступне за списком питання.

Барін довго думає і якось занадто уважно дивиться в мої очі. Як тільки хочу запитати, в чому річ, він вимовляє фразу. Таку, від якої в мене вмить серце в п'яти йде.

— Виходить, ми проходимо тест, у якому потрібно ставити питання, щоб закохатися одне в одного, Ілоно? — Його тон серйозний. Зовсім незрозуміло, які емоції він зараз відчуває.

Шумно ковтаю слину і не розумію, як маю реагувати на пряме запитання.

— Так, — роблю глибокий вдих, але відповідаю стійко, підводячи підборіддя і зустрічаючись з його поглядом.

— Для чого? — Задає наступне питання.

— Мені потрібна саме ця тема, — спокійний голос, але всередині мене вирує ціле цунамі.

Не здивуюсь, якщо Барінов виставить мене за двері прямо зараз.

— Чому не сказала одразу?

— Ти ні за що не погодився б, — факт, не інакше.

— Правильно, але ми тут, — зітхає і відводить погляд. — Невже думала, що я не впізнаю?

— Цілком, — відповідаю правдиво. — І припустити не могла, що ти почнеш гуглити питання та ідентифікуєш цей тест. Робити тобі нічого, чи що? — Роблю невелику уїдливу паузу. — Ах, ну так...

— Цікавість понад усе, — Рома знизує плечима.

— Виходить, я можу йти? — головою вказую у бік дверей.

— Хіба ми закінчили з питаннями на сьогодні? — хмикає він і питально піднімає брову. — Не пригадую жодного. Не відлинюй від роботи, Ілоно. Інакше з тобою жодної каші не звариш.

Незрозуміло піднімаю на нього погляд і кліпаю віями.

— Виходить, що ти згоден працювати над проєктом? — спантеличено перепитую, щоб переконатися, що правильно все розумію. — Попри те, що я обрала саме цю тему?

— Не звик зупинятися на півдорозі, — впевнено заявляє Барінов і знову дивиться на мене.Можу зітхнути з полегшенням, але серце від недавнього хвилювання продовжує прискорено битися в грудях.

— Чудово, — вимовляю думки вголос.

— Звичайно, якщо ти не боїшся закохатися, — посміхаючись, доповнює Рома.

— Що? — очі розширюються та округляються. — В кого?

— У мене, — прямо відповідає і трохи жмуриться.

— Пфф, — різко реагую і фиркаю. — Ще чого? Не дочекаєшся! Робити мені нема чого? Я зовсім не для чогось подібного вибрала таку тему.

Ну, швидше за все для подібного, але ніяк не спрямованого на Барінова.

Помічаю, що надто бурхливо реагую на його дурну фразу і подумки чортихаюся.

— Отже, причина є, — вириває з контексту, Рома.

— Це не має значення, — відмахуюсь і наважуюсь захистити саму себе від подібних глузувань. — Це ти дивись не закохайся, Барінов!

Саме зривається з язика, який одразу прикушую. Ну от тепер він напевно виставить мене за двері.

Ну і добре. Як у такій ситуації інакше відреагувати?

— Не закохаюся, Ілоно, — відповідає максимально спокійним та впевненим тоном. — Не хвилюйся з цього приводу.

У душі чогось холодішає. Він так вимовляє ці слова, ніби на тисячу відсотків переконаний, що за жодних обставин у житті не здатний випробувати до мене подібних теплих почуттів.

Ні, не те, щоб мені це було потрібно, і я думала про щось подібне, але… Неприємні відчуття нікуди не йдуть. Навпаки. Проходять по тілу неприємною хвилею відчуження.

Подумки ставлю галочку не зближуватися з Баріновим надто сильно. З кожним днем ​​ми все більше дізнаємося один про одного, але в жодному разі не можна давати собі волю і зближуватися. Напевно не хочу в якийсь момент подумати, що ми хтось на зразок хороших друзів, а в результаті виявитись відкинутою. Такої честі мені точно не потрібно.