Читати книгу - "Дарована весна, або Відьма за чужим призначенням"

Лиш тільки вона про це подумала, як порив вітру приніс до неї знайомий голос. Вона обернулася й побачила Федю та Захара. Ті йшли, побравшись за руки, весело перекидаючись жартами. Помітивши отетерілу Руту, вони обоє зробили вигляд, ніби бачать пусте місце. Людей було багато, тож Федя навмисно пройшла просто біля Рутенії, боляче вдаряючи її плечем.

Молодій жінці й справді заболіло. Але не через плече.

– Пане Зміцере, це ти? Пане Зміцере! – чорнява молода циганка, побрязкуючи намистами й розтріпуючи довге волосся, впала до ніг ясновельможного.

– Та що тобі?

– Розсуди! Розсуди, благаю! Я ще з Києва тебе знаю. Знаю, що ти чесний суддя, а на мене наклеп зводять!

– Я вже давно не суддя, та й свято сьогодні…

– Розсуди! – почали кричати люди навкруги.

Нічого лишилося робити Зміцерові. Рута лише схвально схилила голову.

– Я швидко, – пообіцяв він.

– Ходи, ти потрібен їм. Таке твоє призначення. А я тут погуляю.

Натовп, очолений циганкою, ледь не на руках поніс пана колишнього райцю, а Рута на мить відчула себе вільною. Але лише на мить.

Щось затріщало, загриміло й по землі покотилися зморшкуваті торішні яблука вперемішку з підгнилими голівками капусти й буряками. А далі був зойк. І знову той знайомий голос.

Це була Федя. Віз перекинувся просто на неї, і вона лежала привалена, кричачи від болю. Чоловіки кинулися виймати її з-під завалу, але перемазані Фединою кров'ю руки не віщували їй нічого доброго.

– Зроби щось!

Рута повернула голову й побачила Захара. Він трясся всім тілом, сипав прокльонами й ледь не здіймав руку на Руту.

– Клята відьмо! Трясця твоїй матері, чого ти стоїш стовбнем? Урятуй Федю!

– Не можу, – лише й спромоглася сказати Рута.

Саме почав накрапати дощ.

– Що ж ти за змія така?

Дощ робився сильнішим. І вже ніхто не зміг би побачити сліз на Рутиних очах.

– Я просто не можу.

Відвернулася й пішла геть під жалібні зойки жіноцтва, що обступили той злощасний віз.

– Лярва! – вигукнув їй слідом Захар, так, що усе її тіло ніби громом уразило. – Клята босоркане, мало ти нам зла наробила? Варитися тобі в киплячій смолі аж до самого судного дня!

Але Рута не спинилася. До болю стиснувши кулаки, вона чимдуж попрямувала до свого ридвану.

– Жени до лісу! – наказала вона візнику.

– А як же пан?

– Жени!

І лише коли вони минули останню хату й дісталися переліску – широкої смуги осик та дубів, за якою починалося поле, Рута наказала спинитися.

– Чекай на мене тут.

Вона вийшла під дощ, що припускав усе сильніше, і зникла між похмурих, ще не до кінця зазеленілих дерев, ступаючи червоними черевичками в придорожню багнюку.

Візник, підстаркуватий чолов'яга з довгими сиво-чорними вусами, лише знизав плечима, та про всяк випадок запитав:

– Пані добре почувається?

Рута обернулася та змірила чоловіка таким поглядом, що він пожалкував, що не проковтнув язик іще в дитинстві.

І як лишилася одна, серед мокрих дерев, закричала, завила від розпачу й злості. Була б вовкулакою, перекинулася би, перестрибнувши через пояс, і бігала би по лісу-полю вовчицею. Може, не звучав би, не бив би в скроні тоді голос Захара: «Лярво… босоркане…!», не стояв би в вухах крик Феді. Адже то не торгаші завинили, що перекинули віз, а вона сама, що не змогла порятувати живу душу через якусь безглузду, нікому не потрібну обітницю!

Повернулася вона скоро. Мокрі пасма вибилися з-під соболевої шапки, поділ спідниці весь замизканий в багнюці. Візник, якого не дуже тішило мокнути під дощем, хутко відчинив перед нею мальовані дверцята ридвану.

– Назад у місто? – з надією запитав чолов'яга, і не дочекавшись відповіді, застрибнув у козли, одразу ж беручись за віжки.

– Господи, та що з тобою стало? – вигукнув розлючений пан Зміцер, коли сів до ридвану в Браславі. – Де це ви їздили? Я вже собі місця не знаходив!

– Надворі дощ, – знизала плечима Рута. – А я так рідко буваю в лісі. Знаєш, я ж виросла в лісових хащах?

Зміцер остовпіло дивився на Руту, не розуміючи, чи йому гніватися, чи тішитись із несподіваного Рутиного одкровення.

– Я думав, ти росла в Києві.

– До певного часу. Потім на Поліссі мене виховував волхв. Зміцере, я вмію лікувати травами. Ніякого чаклунства, лише наука…

– Руто! Я не хочу повертатися до цієї розмови, ясно?

Вона замовкла. Все їй було ясно.

Щоб не вертатися поночі в дощ до свого села, заночували вони в палаці родини Корецьких. Пан, пані, п'ятеро дітей, два небожа на вихованні. Приїхала ще й кума їхня з Вільно зі своєю дорослою дочкою. При знайомстві всі були такі люб'язні та чемні, нудотно солодкі, та хіба сліпий не помітив би кривих поглядів, які падали то на забруднені багнюкою сап'янці, то на розтріпану зачіску, а то на ластовиння, що руділо на Рутиному носі. Особливо ж Рутине обличчя вподобали діти. Вони заходилися наперебій наспівувати пісеньку: «Дід рудий, баба руда, батько рудий, матір руда…» Іншим разом жінка не звернула б на те жодної уваги, – скільки раз у житті їй наспівували пісеньки про рудих! – але хіба сьогодні це можна було стерпіти?

Опинившись у своєму покої, Рута перевдягалася в суху одежу, переплела волосся, закручуючи товсту косу калачиком на маківці, повісила на вуха коштовні циганські сережки, які приніс у подарунок її чоловік. Ті сережки не тішили, лише тягарем обтяжували вуха, але Рута спромоглася видавити з себе чемну посмішку, дивлячись у начищену до блиску срібну гладінь дзеркала. Час було спускатися донизу.

Весела й галаслива вечеря розпочалася аж близько півночі, і продовжилася з приходом музик. Ті вигравали на скрипці й басолі, та так весело, що спершу діти, а тоді й дорослі заходилися танцювати. Майоріли спідниці, лунав веселий сміх, тупотіли підбори. Невдовзі гамору стало ще більше, бо в залу ввалилася ватага вже не тверезих молодих шляхтичів. Дітей відправили спати, а музика заграла голосніше й веселіше. Хтось програвав у карти цілі маєтки з селами, хтось пив заморське вино, хтось відбивав п'яти в танці, а Рута все сиділа осторонь, ніби води в рот набрала.

– Чи ж не цього ти хотіла, зозулечко моя, га? – не витримав її чоловік,