Читати книгу - "Дарована весна, або Відьма за чужим призначенням"

– Ні, не піду, – випручалася жінка, схрещуючи руки на грудях. – Ти був правий, що приховував мене. Бач, вони на мене дивляться так, наче зневажають.

– Але ж ти сама, гляди, сама забилася в куток і мовчиш!

– То я маю до них першою заговорити? Не звикла я так. Вони пани, а я для них хто? Якась хуторянка, говорити гарно не вмію, байдуже, що з Києва, – півжиття в лісі прожила, та ще й за відьомство й розбій судима була.

Рута, за звичкою, закусила ніготь, що аж клацнули зуби. Музика саме затихла, і всі присутні повернулися до молодят.

– Кралечко моя! – знов узяв її за руку чоловік, завбачливо затуляючи спиною зацікавлені погляди господарів. – Головне, що нині – ти моя дружина! Віднині ти шляхтянка, і жоден холоп не може сказати кривого слова в твій бік. А як хтось із шляхтичів посміє щось тявкнути, то буде вже мій клопіт провчити його на герці!

– Ти правий, віднині я не така… – провела рукою по волоссю свого чоловіка Рута. – Але мені зовсім не хочеться бути не такою.

Наступний день радості не приніс. Прокинулася Рута на світанні від нав'язливих сновидінь. Цього разу довелося знову пережити лісову пожежу та втечу з палаючої хати, ніби зі сторони бачити забиті балками знадвору двері, Юрася, що викрешував вогонь просто в копицю сіна під самісінькою стіною її дерев'яного зрубу, шкірячись і шепочучи щось нерозбірливе. Та він просто насміхався з неї! Ось зараз лишень вона роздере власними нігтями вихід, ось лише… аби тільки не задихнутися, аби встигнути!

Із потугою Рута розплющила очі. Невелике кругле вікно світлиці, де її розмістили, було завішене фіранками. Було темно й задушно.

Нешвидко вбравшись, Рута спустилася вниз. Челядинки, здивувавшись ранньому підйому пані, винувато посміхалися, виправдовуючись, що сніданок ще не готовий, бо всі пани ще сплять, і – на підтвердження того – запевнили, що чули як хропе пан Зміцер на чоловічий половині палацу.

– Не переймайтеся за сніданок, я ще погуляю, – не менш винувато відповіла їм Рута.

Заснути вона напевно більше б не змогла, а от прогулянка ранковим Браславом…

За воротами маєтку починався світ. Волога земля парувала на світанковому сонці, виблискували краплі роси, щебетали пташки. Земля пахла весною. На високих замкових мурах походжала сторожа, мугикаючи щось собі під ніс і по-молодецьки знімаючи шапки перед пані.

Ось повз неї проїхав віз із цілою копицею сіна, а за ним три веселі молодиці з серпами й оберемками трави. Привіталися й пройшли далі, відстукуючи підборами по бруківці.

Зненацька з-за рогу вискочив босоногий хлопчина, ледь не збиваючи Руту з ніг.

– Геей, куди так біжиш, малий?

Хлопчина враз зупинився і зняв затерту шапку, захекано вибачаючись та кланяючись.

– Проспав я… Маю забрати отару на пасовище…

– Ану дай руку! – наказала вона суворо.

Той розширив від жаху очі, але руку простягнув. Долонею донизу, чекаючи, що битимуть по пальцях. Рута перевернула долоню та вклала в неї мідяка.

– Тепер біжи. Ще встигнеш!

Не тямлячи себе від радості, хлопчик побіг далі, а на душі в Рути зробилося тепліше.

– Схоже, пані якісь гріхи спокутує, – почувся ззаду старечий голос.

Ошатно вбрана стара циганка стояла на прикрашених тонкою різьбою воротах великого двору й насмішкувато дивилася на Руту.

– А хоч би й так, що тобі до того? – так само насмішкувато відрізала Рута.

Радість від зустрічі з малим, як віником змело.

– Вина твоя велика, ой велика… – заскреготала стара. – Але рана на серці ще більша.

Циганка затягнула люльку й закашлялася всім своїм пишним тілом, що аж намиста на грудях забряжчали в унісон із кашлем.

– Це я й без тебе знаю, відьмо! – раптом перейшла на крик Рутенія, намагаючись перекричати кашель старої. – Але що мені з цим всім робити?!

– Те, що ти умієш найліпше – лікувати рани.

– О, та що за загадки! Коли вже зібралася казати, то кажи, бодай тебе нелегка взяла! Ненавиджу..!

– Ненавидить вона, п-хе! – фиркнула циганка. – Ненавидіти кожен може. А ти полюби! Себе полюби. Для початку.

Стара пронизала Руту поглядом, та таким, що колишню босорканю саму обдало холодом. «Оце так міць», – лише змогла подумати Рута, не в змозі відвести очей. А далі зняла з пальця свій новий перстень і, підійшовши до циганки, простягнула їй. Та задоволено прочистила горло, сплюнула та зникла за воротами, передзвонюючи брязкальцями.

Коли мара зійшла, Рута збагнула, що зробила. Кинулася до воріт, але вони були височенними, непроглядними та замкненими зсередини.

Проте легше жити з марою на очах, хоча б не треба задаватися питаннями. А в Рути тих питань назбиралося на цілу копицю. Чи циганка її просто заворожила, белькочучи звичайну нісенітницю, чи дійсно щось у ній побачила? А може, та циганка була з тих, хто кликали Зміцера минулого дня на допомогу? Байдуже! Байдуже, що вона такого сказала! Полюби себе! Ну хто себе не любить? Дурниці. Ну, а про почуття вини? На білім світі вже не лишилося святих і безгрішних…

Так розмірковуючи, Рута не вчулася, як забрела в інший кінець міста. Людей на вулицях було вже більше; всі гомоніли, віталися, ішли кожен на свою роботу. На Руту поглядали обережно, із острахом – надто розкішно, як для того кутка, вона була вбрана.

– Олено, візьми ще свіжого хліба, – прокричав чийсь дужий голос просто на вухо Руті.

– Га? Хіба ще той не з'їла? – продовжував кричати великий і товстий пекар, що продавав хліб зі свого лотка. – Та візьми, небого, діти з'їдять!

Жінка, до якої він звертався, вдячно закивала й показала щось на мигах.

Вона стояла до Рути спиною, тому молодиця не могла розгледіти її лице. Проте сміливе припущення закралося до її голови. Дивне передчуття манило її до цієї незнайомки, яка жваво щось показувала руками та за весь час не проронила жодного слова.

День робився на диво спекотним. Калюжі на узбіччях попідсихали, але парило на новий дощ.

Рута все чекала, доки таємнича жінка, Олена, повернеться до неї обличчям, але вона так і не повернулася. Натомість пішла в протилежному від Рути напрямку. Недовго думаючи, Рута попрямувала слідом.

Ішли вони – важкою ходою Олена з кошиком харчів, та крадькома, ледь не навшпиньках, Рута – аж доки не скінчилася нехай плохенька, але бруківка. Далі вони ступали по непросохлій ще остаточно багнюці, понад балкою, із протилежного боку якої тулилися бідні мазанки. У одну з таких мазанок