Читати книгу - "Шибайголови, Олександра Малінкова"

Вероніка.

Зустрілися з Женею вранці біля учбового закладу. До дзвінка на першу пару ще хвилин десять. Йдемо повільно, не кваплячись. 

- Поглянь! - Женьку аж перекосило.

Повертаю голову в напрямку куди показує подружка..

“Врятуймо життя безхатніх тварин разом!” Саме такий плакат розгорнутий біля столику з ящиком для пожертв, а збирає їх, вгадайте хто! Емма! Я теж в шоці! 

- Куди не плюнь, скрізь вона! - Женя скривилася. - Хтось і справді ведеться на те, що ті цуцики й кошенята побачать бодай хоча б частинку тих коштів? 

- Привіт, дівчата! - Привіталася Рита й ткнула нам з Женею по листівці. - Голосуйте за нову кандидатуру представниці в студентську раду. 

- Невже і туди Емма намагається влізти? - Припустила я і потрапила прямісінько в точку. 

- Що справді? От тепер мене вже остаточно знудить! Але чому обиратимуть саме зараз?

- Достроково, напевно! - Припустила я. - Чула що попередниця здала свої повноваження, щось там в неї сталося.

- Тоді зрозуміло! - Кивнула подружка.

- Хоч добу цього всього не побачу! - Відповідаю я.

- Ти кудись їдеш? - Поцікавилася Женька.

- Так! Сестричка угості позвала. Одразу після занять автобус. 

- І від мене привітика передавай! - Подружка посміхнулася.

Трішки перепочинку дійсно не завадить! Сильнезно скучила за Аліною і за її позитивом. А ще кортить познайомитися з її новим “другом”. Маю надію, що він повна протилежність Іллі. Хочеться щоб сестричка нарешті стала щасливою. 

Та до моєї маленької подорожі вгості до Аліни ще добрячий відрізок часу. 

Завмерла наче вкопана.

- Тільки не він!

Женька теж зреагувала.

- А Микита що тут знову забув? Начебто між вами вже остаточно все!

- Я теж так думала.

Ось він побачив мене і підтюпцем кинувся до нас. Ми ж навпаки прискорили крок. Зараз як ніколи пошкодували, що так повільно йшли у напрямку центральної будівлі навчального закладу. 

- Нікі! Зачекай! - Окликнув він.

Нікі? Та навіть у найкращі часи наших “зустрічань” він так ніжно до мене не звертався. Ні, ну я чула про випадки, коли хлопці йшли на примирення: посидівши на одинці самі з собою, позаливавши “радість розлучення” алкоголем, потім накидали коло по доступним та нерозбірливим подружкам, які не гребували ніким, нарешті розуміли, кого втратили й приповзали миритися. Але скільки пройшло? Доба! Серйозно?

- Зачекай! - Наздогнав нас майже біля входу й вхопив мене за руку.

- Чого тобі? - Покосилася на його руку, яка тримала мене за плече, він відпустив.

- Женю! Дай нам 5 хвилин. - Звернувся до подружки, та поглянула на мене й відступила, але не далеко.

- Пригадай! - Почав він щойно Женя відійшла. - Вечір тої вечірки біля річки. Ми ж увесь час були разом. 

- До чого це ти? - Я насупилася, намагаючись, зрозуміти до чого зараз день Народження Женьки.

- Тихіше будь-ласка! - Він перелякано почав озиратися. - Я не чіпав ту дівку! В той час ми цілувалися з тобою! Пам’ятаєш? 

Хотілося б забути, але відчуття огиди, яку відчувала в той момент важко стерти з пам’яті.

Він притиснув мене до стіни будинку й загородив собою від зацікавлених та настирливих поглядів. 

- Я її навіть не знаю! - Продовжив він.

- То ось що тобі від мене треба! - Здогадалася я. - Ти хочеш, щоб у поліції я підтвердила твоє алібі? 

- Тихіше! - Знову шикнув він. - А хіба це не так? 

Невже моє припущення потрапило прямо в точку?

- Не так, Микито! - Спробувала звільнитися я.

- По-перше, ти змушував мене, а не “ми цілувалися”. По-друге, ти кинув мене в лісі й пішов геть! А коли я пішла за тобою слідом, то почула крик Мії. А по-третє, вона була в моєму світшоті…

- Не кажи цього! - Зі злістю промовив мій колишній хлопець. - Це нісенітниця. Все було не так! Ти це навмисно, щоб дошкулити мені, що я кинув тебе!

Він склав долоні, які впиралися в стіну в кулаки.

- Твої п’ять хвилин минули! - Викрикнула Женька привертаючи до нас увагу оточуючих й, потягнула мене за рукав кофти.

- Ми не закінчили! - Він огризнувся до неї. 

- Закінчили, інакше я покличу охорону. Стороння особа в приміщенні інституту. Зникнеш сам, чи чекатимеш коли тобі допоможуть!

- Сам! - Гаркнув Микита й нарешті відпустив мене.

- Дякую, люба! - Прошепотіла Жені. Як же я їй вдячна, просто неможливо описати словами.

Пройшовши всього два кроки я майже зіткнулася з Славкою. Його обличчя було похмурим. Брови зведені на переніссі, вилиці напружені, а він натягнутий, як струна, наче готувався до стрибка.

Щойно ми обійшли його Женька прошепотіла.

- Бачила Славку?  - Зазирнула мені в очі. - Ще б мить і він накинувся б на Микиту. 

- Думає він все чув? - Моє серце почало підстрибувати. 

- І бачив! - Ствердно кивнула подружка!

Мене кинуло в холод. Треба, мабуть, думати про загрозу власному життю. А в моєму животі навпаки, починають пурхати метелики… Треба негайно припинити тішитися, тим, що ще б мить і Славка кинувся захищати мене… 

Та знову ця гіркота в домішку з розчаруванням. В нього є дівчина. Вони разом вже давно. Він вірний їй, лишився коли з нею трапилося горе й,  я не маю жодного морального права зараз скористатися цією ситуацією. Чим я буду краще за ту ж Інку чи Емму?