Читати книгу - "12 польських есеїв"

Існує, однак, романтична література, що трактує кохання більш чуттєво. Відносяться до неї переважно тексти, створені в колі так званої «української школи» польського романтизму. На південних окраїнах коханцям дозволяються повнокровніші почуття, – чим пізніше скористався Генрик Сенкевич, маючи досконале відчуття розмаїтих польських кліше. У створених ним еротичних портретах Олюнька – згідно з визначенням Кміціца «королева польська» (хоча й з литовського роду) – розумна, стримана: пануючи над власними пристрастями, змушує чоловіків ставати шляхетнішими. Гелена або Кшися, обидві русинки, – «гарячої крові», і їм легко трапляються еротичні «конфіденційності». Не кажучи вже про українську Горпину, котра просто пішла з парубками «вовтузитись» на сіно.

У романах, дія котрих відбувається в Україні, модель кохання рідше буває андрогенна, а любовне тяжіння приваблює частіше пристрасть, аніж душу. Це можна пояснити сильним впливом народної культури на цю літературу, зрештою, частина її героїв виводиться з народу. Однак проблема видається складнішою, бо навіть «Марія» Мальчевського, що презентує Україну польську, лицарську та шляхетську, змінює образ романтичного кохання. Нищення й марнота, що пронизують світ, представлений автором, не щадять також і кохання: сліди почуття розвіює, як і все інше, український вітер, а любовна трагедія не переростає в космічну. Навіть герої цього роману, хоча вони й закохані, неміцно поєднуються в містичному єднанні душ, а Марія більше тужить за Богом і смертю, аніж за коханим. Кохання не замикає їх у власному, підвладному особливим правам світі, бо кожен із них існує у ворожій і всевладній реальності, де все піддане знищенню.

Почуття Марії і Вацлава одухотворені, але в українських романах коханці частіше прагнуть тіл одне одного, аніж душ, та реалізують бажання, незважаючи на моральні наслідки пристрасті. Це перетворює кохання у гвалтовну й криваву виставу. Так діється в «Срібному сні Саломеї»: представлені там почуття, якщо означимо їх словами не такими поетичними, як це зробив Словацький, цілком заслуговують статусу «аморальних розповідей». Насамперед коханець зводить дівчину, якою опікується його батько; а та, хоча й отримує перестороги від духів, не хоче приїзду своєї родини через сором і страх, що буде змушена відмовитися від грішних розваг; згодом коханець намагається підсунути небажану шляхтичку своєму слузі, вважаючи, що у темряві костелу та спальні легко помилитися, а коли вже буде «по всьому», козак втішить дівчину або принаймні порадує.

Ще брутальнішим є «Канівський замок», де герой «задля жарту» краде божевільну дівчину, а коли та вагітніє й починає чіплятись до нього з немилим коханням, козак кілька разів намагається її вбити. У забутій п’єсі Томата Олізаровського герой, nota bene: знахар, який бачить майбутнє, бажає «доброї ночі» дочці та її чоловікові в ту хвилину, коли за дверима спальні відбувається ґвалтування дівчини й убивство. Винним у злочині є чумак – чи то купець, чи то волоцюга, прийнятий родиною, – який не вміє панувати над своїми почуттями і не розуміє людських прав. Єдиним його правом є пристрасть, тому й убиває чоловіка дівчини, після чого у темряві спальні користається його правами. Звичайно, кінцем заспокоєння пристрасті мусило бути вбивство також і жінки, позаяк лише це гарантує найдосконалішу форму володіння. Цей мотив часто з’являється в романах, що виникали на українському ґрунті, представлені там коханці хочуть «мати» тіло і душу жінки, тож її смерть, завдана рукою коханця, стає формою Гарантування власності, або ж помстою – коли власність порушена. Згаданий уже Небаба з «Канівського замку» «випалює» на вустах нареченої поцілунок, трактуючи його як «знак власності» й знак погрози, що може здійснитися, коли дівчина не дотримає йому вірності. Пристрасть в Україні є способом буття і водночас спротивом до наперед визначених вироків долі, котра все і всіх прирікає на загибель. Отож жити означає прямувати від розкоші до розкоші. Саме такого знання набуває чумак із драми Олізаровського – один із тих нещасних людей, що часто трапляються в «українській» літературі: людей, позбавлених надії, свідомих, що людське життя – це життя мухи, а світ є могилою у колисці і колискою у могилі. Чумак намагається жити нормально, дотримуючись людських та божих законів, проте всі його зусилля зводяться нанівець. Він, як біблійний Йов, лишається без дому, маєтку, родини, а кожна наступна спроба перемогти долю приносить нову поразку.

Тож чумак усвідомлює, що єдина засада в такому світі – приємність, відтак його вторгнення у сімейну ідилію та її знищення має вигляд метафізичного повчання: не можна замкнутися в «хатинці», коли навколо світ – підійдемо до цього оксиморопічно – живе знищенням. Його жахливий злочин, залишаючись етичним скандалом, дозволяє пізнати правду про світ. Саме цей злочин наближає до реального обличчя світу, а не ідилічна любов закоханого подружжя. Тому злочинне заспокоєння пристрастей чумака супроводжують привиди, виття псів, блідий блиск зірок, які горять, як мозку трупного світло, та схід багряного місяця. Уся природа немовби приєднується до множення знаків смерті, навіть предмети домашнього вжитку провадять між собою шекспірівську розмову, в якій простирадло нарікає, що буде заплямоване кров’ю, скриня – що вже ніколи не відкриється, стіл – що струхлявіє, а дах – що накриє цю руїну й лежатиме так, допоки сльота не згноїть його соломяної стріхи, а вітер не оголить його соснових ребер. Це макабричне перетворення ближче до правди, аніж попереднє погідне представлення світу. А якщо дійсність така і її неможливо уникнути, то можна лише сміятися з нещасливої долі.

Зневірені люди можуть шукати розради у пристрастях, тому багато персонажів із текстів, що постали у цьому колі, тужать за бодай хвилиною насолоди. Розлучені коханці не обмежуються сентиментальними скаргами, а наперекір усьому тягнуться одне до одного, аби вирвати у долі мить чуттєвої насолоди. У романі Грабовського «Пан староста Каньовський» згадується, що володіння головного героя мали назви: Миколаївка, Пілява, Поток, П’є, Прісєчки – що було замаскованим реченням: Микола Пілява Потоцький п’є з Прісєчкою. Прісєчка – улюблена коханка старости, однак той не обмежувався однією фавориткою, влаштовуючи у своєму домі класичний сераль та несамовито полюючи на жінок. Довкола такого полювання заснована дія роману Грабовського; оповідач при цьому пояснює, що ані сераль, ані схожі звичаї не були чимось незвичним на Україні.

Кохання служить авторам із кола «української школи» для аналізу пристрасті саме такого ґатунку – з великою деструкційною силою. Людська душа розтерзана нею, а неприборкані пристрасті накладають на неї тавро злочинності.