Читати книгу - "12 польських есеїв"

Розійшлися шляхи інтелігенції й народу. Колись прометеївсько-соціалістичний етос (наприклад, у Польській Соціалістичній Партії) більше єднав «еліту» з «масами». Сьогодні інтелектуальна еліта часто поділяє думку щодо Сізіфового трагізму, притаманного людській ситуації, народ же шукає оптимістичної опори в Церкві і в своєрідному месіанстві.

Усе, зрештою, залежить від концепції людини: або вона вчинила первородний гріх, або ж вона – вовк іншій людині. В обох випадках слід стримувати її посягання на самоспасіння, її прагнення до свободи, яка виявляється свавіллям і обертається лише на зле. Але, в свою чергу, обидві ці концепції – що треба визнати, виходячи з дотеперішньої практики – недостатньо звертають увагу на життя пригноблених, убогих, упокорених, принижених, переслідуваних і тих, що страждають (хоч Іван Павло II і намагається змінити цю ситуацію). Ця сфера завжди була й подосі залишається цариною прометеївського соціалістичного етосу з його концепцією людини, що «не є від природи зла». І повернення до Руссо не варто розцінювати як заклик до тоталітаризму… Може, міф про Прометея і завершився, але проблема людства, що страждає, залишилась.

Наостанок хочу нагадати досить дивну річ. Йдеться про дещо несподіване звернення Чеслава Мілоша до доброї людини. Отже, в епіграфах до «Nieobjętej ziemi» (1984) знаходимо фрагмент вірша Ґете «Божественне», взятого з «прометеївської плеяди» його творів, про що тут уже згадувалось. Ось так звучить він у перекладі Міловіа:

Człowiek niech będzie szlachetny,

Pomocny bliźnim,dobry!

Bo tylko wtedy jest inny

Od wszystkich znanych nam istot.

Chwała Duchom Wysokim,

Nieznanym, przeczuwanym!

Jego przykład niech uczy,

Ze możemy im wierzyć.

Українською мовою (в перекладі В. Петрика) цей фрагмент звучить так:

Благородною будь,

Добротворною будь, людино!

З-помежи сущого

На всій землі

Це єдине тебе

У житті вирізняє.

Слава незнаним

Вищим істотам,

Що ми прочуваєм!

Хай же й людина

На них буде схожа:

Приклад її

Навчить нас віри.

Переклад Дзвенислави Матіяш

7

Данута Сосновська

Кохання та смерть в «країні, що лежить на метафізичній межі»[28]

Коли Дельфіна Потоцька обурилася на Елізу Красінську, котра погодилася на побачення свого чоловіка з колишньою коханкою, поет у відповідь на ці докори написав: «Усе подальше залежить від пояснення собі, хто ця une autre. Якщо ця жінка [дружина Красіньського. – Д.С.] вірить, і то найміцнішою вірою, з найсильнішим, так би мовити, богоговінням, що стосунки, які зав’язалися між мною та тією une autre, є тим, що лишень може бути найкрасивішим, найсвятішим, найпіднесенішим на землі – ангельським поєднанням двох душ, якщо вона знає, що одна з цих душ дала іншій силу розуму, а інша за це віддячила дарунком найніжніших, найчистіших почуттів, чому ж вона мала б опиратися і низькою дрібного заздрістю перешкоджати зійтися душі з душею, зустрічі брата з сестрою».

Кохання Потоцької та Красіньського аж ніяк не мало того платонічного характеру, про який ідеться в цитованому фрагменті. А все ж поет залишався безоглядно відданим романтичній традиції, котра вимагала описувати почуття як зустріч двох душ, віддавна поєднаних містичними зв’язками, такими надчуттєвими, що про пару коханців можна було б сказати: брат та сестра.

Листи видатних митців тієї доби проливають яскраве світло на цей, знаний з літератури, образ кохання. Хоча й вони теж підпорядковані романтичній стилістиці, однак частіше показують різницю між благородними поривами душ, що зафіксовані на папері, і справжнім станом свідомості. Вони показують також, що ідеальна коханка не ідентична своєму земному прототипові, а почуття, які цей останній може розбудити, залишаються слабшими і не такими витонченими.

Візьмемо, наприклад, юначі листи Міцкевича до Маралі: знайдемо там продовження скарг літературного Ґустава. Однак, пишучи до приятелів, поет виявлявся тверезішим та холоднішим. Під час перебування в Росії він відверто признався, що його натура не відповідає Вертеровій. Не ідеалізував також коханої, заявляючи, що розуміє її почуття і те, що вони не відповідають його колишнім екзальтаціям. Після шлюбу Марилі він констатував, що не вважає її надто нещасливою, а приятелям, яким була до смаку його роль трагічного коханця і через що вони намагалися зачепити почуття поета, рішуче відписував, що не сумує через веселість Марилі і не радіє її смуткові. Це не перешкодило тому, щоб зробити у літературі з нещасливого роману діатрибу проти світу, котрий не допустив поєднання душ, призначених одна одній.

Красінський – хоча й підпорядковував життя літературним еталонам, а в листах до Дельфіни Потоцької старанно стирав межі між літературою й дійсністю – часом також давав зрозуміти, що свідомий умовності образу тієї, котру обожнював. У випадку його любовного шаленства порядок був такий: спочатку він схилявся перед ідеалом, своєю Дялою, а для привабливості цього образу покохав справжню Дельфіну. Отож він мав причини для того, щоб називати її «дитиною своєї душі». Інколи він навіть скаржився на труднощі, що терпить, аби перетворити Потоцьку на Беатріче, щоб душу реальної, може, досить прозаїчної жінки, перенести в ідеальний світ та одухотворити.

Наводжу все це не для того, аби констатувати, що поети-романтики перебільшували, описуючи муки кохання. Різниця між їхніми особистими та літературними описами кохання повинна радше унаочнити особливий характер романтичного почуття і передусім те, що для поетів воно було формою туги за ідеальним світом. Сильніше від реальних жінок вони кохали і саме цю любов виражали в текстах – тіні, ілюзії, марення, позаяк бачили в них містичне відбиття жаданої трансценденції. Любили в своїх героїнях також виявлення власного, рафінованого «Я» і розглядали себе в «ангельських паннах«, наче в дзеркалі, вбачаючи в них бажаний образ своєї душі, очищеної від земних домішок та вад.

Звичайно, такий характер романтичного кохання виключав тіло та пристрасті як істотні елементи еротичних злетів. Коханих творилося з «імли та