Читати книгу - "Сліпобачення"

Якщо таке трапиться знову, потрібно буде поговорити зі Шпінделем.

Пауза в розмові вирвала мене з роздумів. Саша примовкла. Потемнілі грані нависали навколо неї, як грозова хмара. Я вловив останнє, що вона сказала:

— Зазвичай ми знаходимо наших племінників за допомогою телескопів. Вони тверді, як гобблініти.

Ще прорахованіша двозначність. «Гобблініти» — такого слова взагалі немає.

В її очах відбивалася неминучість рішення. Саша завмерла на краю прірви, оцінюючи глибину темних вод, що котилися внизу.

— Ти зовсім не згадала про свого батька, — зауважив «Роршах».

— Так і є, «Роршаху», — м’яко визнала Саша, глибоко вдихнула…

І ступила крок уперед.

— Тоді може посмокчеш мого великого, товстого і волохатого пісюна?

Усі в барабані змовкли. Бейтс і Шпіндель витріщилися на неї, пороззявлявши роти. Саша заглушила канал і повернулася до нас, усміхаючись так широко, що здавалося, наче зараз відпаде верхня частина її голови.

— Сашо, — видихнула Бейтс. — Ти збожеволіла?

— А якщо і так? Тій штуці байдуже. Вона не розуміє, що я кажу.

— Що?

— Вона навіть не розуміє, що відповідає, — додала вона.

— Зажди. Ти ж казала… Сьюзан казала, що вони — не папуги. Вони знають правила.

До керма повернулася Сьюзан:

— Так, я це казала. І правила вони знають, але порівняльний аналіз не передбачає розуміння.

Бейтс похитала головою.

— Хочеш сказати, що те, з чим ми розмовляємо… навіть не розумне?

— Звісно, воно може бути розумним. Але ми не розмовляли з ним у звичному значенні цього слова.

— Тоді що це? Голосова пошта?

— Взагалі-то, — повільно мовив Шпіндель, — це називається китайською кімнатою…

«Чорт, давно вже час», — подумав я.

Я знав усе про «китайські кімнати». Я сам був такою кімнатою. Щиро кажучи, я навіть не приховував цього і сам розповідав усім, хто цікавився й запитував мене.

Озираючись назад, скажу, що, можливо, іноді це було хибною стратегією.

— Як ти взагалі можеш розповідати решті з нас про передові досягнення науки, якщо і сам до пуття не розумієш? — запитала Челсі, коли між нами ще все було добре. Перш ніж вона пізнала мене краще.

Я знизав плечима.

— Моя робота не полягає у тому, щоб їх розуміти. Якби це було можливо, то вони були б не такими уже й передовими. Я просто, скажімо так, перекладач.

— Так, але як ти можеш щось перекладати, якщо сам не розумієш?

Звичне запитання того, хто не в темі. Люди ніяк не можуть зрозуміти, що форма наділена власним сенсом, відокремленим від семантичного змісту, що прилипає до її поверхні; якщо правильно застосовувати топологію, зміст просто… виникає сам по собі.

— Ти чула коли-небудь про «китайську кімнату»? — запитав я.

Вона похитала головою.

— Тільки краєм вуха. Це щось давнє, чи не так?

— Їй не менше століття. Насправді це софізм, аргумент, що гіпотетично може спростувати правильність тестів Тьюрінга. Якогось типа лишають у зачиненій кімнаті. Крізь щілину в стіні він отримує аркуші з дивними закарлючками. Також він отримує доступ до бази цих закарлючок і переліку правил, які вказують, як поєднувати їх між собою.

— Граматика, — сказала Челсі. — Синтаксис.

Я кивнув.

— Штука в тому, що піддослідний гадки не має, чим є ті закарлючки чи яку інформацію вони можуть містити. Знає тільки, що коли натрапить на значок «дельта», то мусить взяти п’яту і шосту закарлючки з файлу «тета», а тоді об’єднати їх з іншою карлючкою з файлу «гамма». Так він вибудовує відповідь і записує її на листочку, який всовує назад у щілину і відпочиває до наступного сеансу. «Повторювати, доки м’ясо не стане просмаженим і соковитим».

— І так він підтримує розмову, — здогадалася Челсі. — Гадаю, китайською наш дослід називався б іспанською інквізицією.

— Саме так. Ідея полягає в тому, що ти використовуєш алгоритми зіставлення зі зразками, щоб брати участь у розмові, коли й гадки не маєш, що кажеш. Залежно від того, наскільки ґрунтовні твої правила, ти можеш пройти тест Тьюрінга. Тебе можуть вважати розумним і говірким, а ти навіть не знатимеш мови, якою спілкуєшся.

— Це і є синтез?

— Лише та його частина, що передбачає спрощення семіотичних[68] протоколів. І лише теоретично. По суті, я отримую дані кантонським діалектом, а відповідаю німецькою мовою, тому що я радше провідник, аніж учасник бесіди. Але принцип ти зрозуміла.

— Але як утримати в пам’яті всі ці правила та протоколи? Їх же, певно, мільйони.

— Як і будь-що інше. Коли ти вивчив правила, то робиш це несвідомо. Це як кататися на велосипеді чи пінгувати ноосферу. Ти взагалі не задумуєшся про протоколи — радше уявляєш, як поводяться твої об’єкти.

— Гм, — у кутиках її рота заграла напівусмішка, — але тоді йдеться не зовсім про софізм. Усе дуже просто: насправді ти не розумієш ні кантонського діалекту, ні німецької.

— Розуміє система. Уся кімната, кожна її частина. Хлопець, що переписує карлючки, — лише один з її компонентів. Ти ж не вважаєш, що один-єдиний нейрон у твоїй голові може розуміти англійську?

— Іноді більше одного я не можу на це підписати. — Челсі похитала головою. Вона не мала наміру відступатися. Я бачив, як вона сортує питання в пріоритетному порядку. І я відчував, як вони стають усе особистішими…

— Повертаючись до теперішнього моменту, — змінив я тему, — ти хотіла показати мені, як це робиться пальцями…

Лукава посмішка стерла з її обличчя всі запитання.

— О, ну звісно…

Прив’язуватися — надто ризиковано. Забагато всього збиває з пантелику. Якщо ти прив’язуєшся до системи, за якою спостерігаєш, всі твої інструменти вкриваються пилом та іржею.

Але як доведеться, ними ще можна скористатися.

— Воно зараз ховається, тому що вразливе, — сказав Сарасті. — Отже, час іти.

Це була не стільки новина, скільки оцінка: ми вже кілька днів наближалися до Бена. Але, можливо, гіпотеза «китайської кімнати» посилила його рішучість. У будь-якому разі, скориставшись тим, що «Роршах» знову заховався за планетою, ми приготувалися вивести нашу нав’язливість на новий рівень.

«Тезей» постійно був у тяжі: на його фабриці визрівав універсальний зонд, розвиток якого було призупинено перед самим народженням — на випадок, якщо для виконання місії знадобиться щось непередбачуване. Десь між інструктажами Капітан прийняв пологи, модифікувавши пристрій для близького контакту і польової роботи. За добрих десять годин до передбачуваної появи «Роршаха» зонд із великим перевантаженням пролетів униз, затесався в потік камінців і заснув. Якщо наші розрахунки правильні, то, перш ніж він прокинеться, його не розтрощить якийсь випадковий уламок. Якщо все піде добре,