Читати книгу - "Пливе човен - води повен, Олег Говда"

З історії я знав, що майже не було року, коли Січ не намагалися знищити. Особливо взимку. Бо тоді плавні замерзали і ставали прохідними для великого війська. І час від часу бусурманам це вдавалося — Січ горіла. Тому й переміщалася вона по всьому Великому Лугу від порогів і аж до берегів Чорного моря. Відроджуючись з попелу, як птах Фенікс. Щоб знову зібрати розрізнені курені та паланки* в одне грізне військо. (*Паланка — містечко, укріплення. У 1634 році вже відомо п'ять основних пунктів (митниць) на кордонах Запорізької Січі. Кожна територіальна одиниця мала укріплений форт-паланку, де мешкав полковник з полковницькою старшиною. Тут — в значенні, загін, полк)

Перша несподіванка чатувала відразу за воротами. Там стояли дві великі гармати, занадто важкі для того, щоб їх випхати на вежі і, мабуть, призначені для стрільби прямою наводкою. А поруч однієї з них, прикутий товстим ланцюгом до лафета, похнюпивши голову, сидів наш недавній знайомий — Олесь. Конокрад і брехун. І, схоже, давно сидів. Оскільки козаки, проходячи мимо, не вдостоювали його навіть поглядом, як звичну деталь краєвиду. Отаке собі «щось» при гарматі.

— Оце так зустріч! — ляснув по стегну Василь. — Не дарма кажуть, що кривдою світ обійдеш та назад не повернешся.

Олесь змовчав, тільки голову ще нижче опустив. Замість нього відгукнувся козак, який сидів на сусідній гарматі. Зі списом в руці. На варті, значить.

— Знаєш її, чи що?

— Її?! — від подиву Полупуд навіть вус смикнути забув.

— Ну, та ... — підтвердив вартовий. — Дівка це або що?

— Щоб мене качка копнула, — спантеличено почухав потилицю Василь. — Гарненька штука. Хоч не розповідай нікому. Засміють... — потім штовхнув мене в гомілку. — Ну, я, нехай — пень старий, нюх втратив. А ти? Молодий парубок, як не відчув?.. Хоча, про що я кажу... — запорожець тільки рукою з досади махнув. — Зовсім забув, що з дитинства по монастирях... Звідкіля ж тобі знати, як дівка пахне... Здибала чортиця сліпого та глухонімого... от і обвела навколо пальця.

— А що вона зробила?

На відміну від Полупуда, перевтілення Олеся в Олесю мене не надто здивувало. У моєму світі і не таке траплялося. Взяти хоча б знамениту «Дванадцяту ніч» чи… «Гусарську баладу». Або ту бородату співачку, що Євробачення виграла — не дай Бог вночі зустріти... А от чому хлопчину, що рвалася на Січ так, наче йшлося про життя та смерть, тримають у кайданах, як злочинця — було дуже цікаво. Адже не для цього він так ризикував? Навіть коней у козаків вкрасти наважився, що само по собі дуже небезпечно. Конокрадів ніде не люблять, а запорожці особливо. Що пішло не так? Чому так діло обернулося?

— Тобто як «що»? — здивовано моргнув вартовий. — Вона ж дівка... — і як для глухого повторив голосніше. — Дівка!

— Не дивуйся, — пояснив йому Полупуд. — Хлопець із монастиря втік. Перше літо козакує. Звичаїв Низових не знає.

А мене за рукав смикнув.

— Забув, чому я тебе вчив? Мовчи, слухай і рота не роззявляй!

— Та не про те розмова, Василю, — затявся я. — Що жінкам на Запоріжжя ходу немає, і карається смертю всім відомо. Вона, я думаю, теж про це знала. Але ж пішла на такий ризик. Навіщо?

— Звідки мені знати? — знизав плечима той. — Дівки через кохання, як сови вдень сліпнуть. І на смерть розбитися можуть. Мабуть, і ця не відала, куди летить.

— Щось не надто схоже на кохання... — не погодився я. — Заради такого красу не марнують, — кивнув я на криво острижене волосся. — Ти поглянь, які у неї колись розкішні коси були.

І, не звертаючи уваги на застережний окрик вартового, присів поруч.

— Тебе ж не розпізнали, правда? Ти сама відкрилася? Кому? Навіщо?

— А ну, здай назад! Не можна зі злочинцями розмовляти! — кинувся до мене вартовий.

Тіпун теж. Але при цьому керманич незручно зачепив поранене плече і, стогнучи, повис на руках козака, доволі вправно зображуючи вмираючого лебедя.

— Кошового запитай... — підняла на мене заплакане обличчя дівчина. Від бруду і пилу воно стало схожим на трагічну маску, по якій художник недбало провів дві світлі смуги, що залишили сльози. Ось тільки плакала Олеся по-справжньому. І боялася. Дуже боялася... — А я лише клятву дотримала. Не можу інакше...

Я, напевно, дізнався б щось більше. Їй хотілося з кимось поговорити. Але, тепер мене за плече взяв Полупуд. А хто хоч раз побував у його руках, той назавжди запам'ятав, що смикатися марно.

— Сказано тобі, не лізь! — гаркнув сердито. — А то миттю гарапника отримаєш. І ти теж стій рівно! — рикнув на Тіпуна.

Потім притягнув мене до себе і прошепотів на вухо:

— Думаєш, я дурніший? Теж розумію, що не для того вона стрімголов на Січ поспішала, щоб на ланцюгу посидіти. Почекай... розберемося. Але, спершу: кошовий отаман, якому належить про Хотині і плани Орди дізнатися. Потім — козакам зі Свиридового Кутка... кому добру, а кому і лиху звістку передати. А вже потім, власну цікавість потішимо.

— А як не встигнемо?

— Розумно... — визнав Василь і повернувся до вартового. — Вибач дурня... Мало битий. Боїться, що страту не побачить...

— Молодий... — розуміюче кивнув козак. — П'ятниця нині. Негоже чистий день стратою бруднити. Велено завтра на зорі втопити. Так що, якщо не заспить, то не проґавить. Хоча... я думаю, вона так верещати буде, що мертвого розбудить.